Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

Однак, навіть при тому, що сили Центральної Ради помітно танули, вірні їй вояки, старшинський корпус розуміли всю важливість утримання столиці в руках національної влади й вели відчайдушну боротьбу за кожну вулицю, за кожен будинок, як за останній рубіж. В екстремальних умовах вони виявляли усі бойові якості, на які тільки були здатні.

Радянські війська, яким допомагали місцеві червоногвардійці, вели запеклі вуличні бої, однак оволодівали величезним містом поволі. М.Муравйов {11} , з одного боку, браво рапортував начальству про оволодіння Києвом (певні підстави для того таки були — частина міста була в руках ввірених йому частин), з іншого — слав підлеглим командирам наказ за наказом, вимагаючи негайного переможного завершення всієї операції, виправдовуючи будь-які методи. 22 січня М.Муравйов видав відомий наказ № 9, у якому наказав військам „…безпощадно знищити в Києві всіх офіцерів і юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції. Частини, які тримали нейтралітет, повинні бути негайно розформовані, їх майно передати у військово-революційний комітет м. Києва…” [127].

В.Антонов-Овсієнко відзначив, що цей наказ, виданий без погодження з представниками Народного секретаріату, відразу викликав занепокоєння більшовицько-радянського керівництва, привів до нових суперечностей в таборі супротивників Центральної Ради. Підтверджується це й іншими документами та дослідженнями [128].

Правда, дехто схильний був виправдовувати дії М.Муравйова як зворотну реакцію на те, що після придушення січневого повстання гайдамаки розстріляли понад 1500 київських робітників, причому „приводом для розстрілів були мозолисті руки й робітничі куртки” [129].

Звісно, гинули, йдучи в атаку, й червоні бійці. За деякими даними, на вулицях Києва полягло більше тисячі радянських воїнів [130]. Якими були жертви за ті 3–4 дні у супротивної сторони — залишилось нез’ясованим, як достеменно невідомо, чи взагалі віддали їм останні земні почесті (це питання ставив на сторінках „Нової Ради” один з лідерів українських соціалістів-федералістів В.Прокопович) [131].

За мемуарними свідченнями, особливою напругою відзначалися бойові дії в центрі міста — в районі будинку Купецького зібрання, Царського саду, Олександрівської вулиці, Бібіковського бульвару й Брест-Литовського шосе.

Переконавшись у неможливості подальшого перебування в місті, Центральна Рада надвечір 25 січня почала спішну евакуацію з Києва, хоча ар’єргардні бої вірних їй сил тривали ще 26 січня.

30 січня 1918 р. до Києва офіційно переїхав уряд радянської України, хоча частина народних секретарів, яка перебувала в рядах військ, що штурмували місто, розгорнула тут свою діяльність ще тоді, коли на вулицях продовжувалися бої, а частина прибула відразу ж після встановлення в місті радянської влади [132].

М. Грушевський пише з цього приводу: захопивши Київ, більшовики «…вчинили в перших днях ганебну різню, розстрілюючи всіх, хто мав посвідчення українського правительства, всіх, в кім можна було підозрювати Українця. Вони хвалились, що в сі дні розстріляли 5000 Українців. Ся цифра побільшена, більш обережні розрахунки приймають коло 2000, але висота їх не грає ролі — важнійша принціпіальна сторона, виявленнє дійсного характеру сеї війни, котру з большевицької сторони виставлювано боротьбою соціялістичних гасел против буржуазії й реакції, а в дійсності вона була війною національною, боротьбою за визволення єдиної Росії і на знищеннє сепаратизму — ще більш завзятою, ніж яку вів з українством старий царський уряд, централістичні гасла котрого понесли під своїм соціалістичним прапором большевики, викликаючи тим різку опозицію в українських соціалістичних кругах»3.

Видатний український історик неодноразово наголошував, що в київських розстрілах уособлено всю війну Московщини проти України, що розстріли ті стали своєрідними символами відносин двох сусідніх народів. «Руйнуються не тільки міста, а й традиції, — пише М. Грушевський. — Багато згоріло вже в сім великім огні, і ще згорить. Люде вийдуть з нього нові, й новими очима глянуть на світ.

Горять, між иньчим, історичні, культурні, економичні, і всякі иньші звязки народу українського з народом великоруським. Історія сих двох «братніх народів» вступає, видима річ, в ту стадію, в яку вже ранійше вступила історія двох иньших словянських братів — українського і польського» [133].

Учений і політик доходить висновку, що більшовики своїми діями досягли того, чого прагнула імперіалістична буржуазія — прикриваючись демагогією, на практиці жорстко провадили централістичне державне начало. Тому їхні дії схвально зустріли віковічні гнобителі українського народу.