Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

Що ж до літератури антирадянського спрямування, та й практично всіх сучасних публікацій, в них власне воєнному аспекту боротьби за столицю Україні надається небагато уваги [100]. Іноді взагалі все зводиться до кількох традиційних загальних зауважень, запозичених здебільшого із арсеналу ідеологічної полеміки 1918 р. [101]Дещо більші за обсягом сюжети містяться хіба що в новітніх працях про С.Петлюру. Їх автори детальніше відтворюють події 19–22 січня 1918 р., тобто в ті дні, коли С.Петлюра на чолі Гайдамацького коша Слобідської України, повернувшись до Києва, керував придушенням повстання проти Центральної Ради [102]. Та й акценти зміщено у бік піднесення іміджу одного з воєнних керівників УНР.

Принагідно можна зауважити, що все ж не відповідають дійсності дані, згідно яких С.Петлюра зі своїм кошем прибув до Києва лише 22 січня 1918 р. [103]Виникає питання й щодо дати їх повернення 19 січня. Адже відомо, що гайдамаки від’їхали з Бобрика в напрямку Києва (відстань по залізниці близько 70 км) ще 16 січня, мотивуючи свою відмову допомоги тим, хто саме вів бій під Крутами потребою пошвидше добутись до столиці для придушення повстання. Правда, у Броварах дорогу заступив українізований Наливайківський полк, що перейшов на бік більшовиків (1200 шабель). Його роззброїли [104], однак немає свідчень, що це зайняло цілих три дні.

У результаті адекватного відтворення січневих подій в історіографії так і не спостерігається, змушуючи, в разі потреби, звертатись у пошуках хоч скільки-небудь повної й об’єктивної інформації до давніх розвідок [105]і мемуарів [106], а також до тогочасної преси.

Більшовики Києва готувалися до повстання заздалегідь. Вони планували підняти маси на рішучі дії у момент наближення до столиці радянських військ, тобто застосувати тактику комбінованого удару, що в останні тижні довела свою ефективність.

Однак і Центральна Рада інтуїтивно “прочитувала” ближчу перспективу поведінки супротивника, природно, прагнула розладнати плани превентивними діями. Вона крок за кроком намагалася взяти під контроль, або блокувати ті пункти (підприємства, установи), де більшовики користувалися значною підтримкою робітників і службовців, а відтак приховували в собі потенційну небезпеку для влади.

Так, 15 січня 1918 р. стало відомо про розпорядження Центральної Ради, точніше підконтрольного їй коменданта міста М.Ковенка вивезти зі складів заводу “Арсенал” всі запаси вугілля (тоді саме надійшла пора двадцятиградусних морозів), щоб припинити роботи й розпустити робітників. Заводський комітет негайно зібрав на території підприємства мітинг, на якому було вирішено протидіяти намірам властей аж до збройного спротиву. Тоді ж було скликано екстрену нараду більшовиків і членів заводського комітету “Арсенала”. На неї прибули уповноважений Народного секретаріату по організації повстання в Києві О.Горвіц, члени загальноміського комітету РСДРП(б) І.Крейсберг та І.Фіалек, а також делегати двох військових частин, що були розташовані поряд із заводом. Нарада ухвалила рішення про початок збройного виступу. Для керівництва повстанням було обрано ревком у складі О.Горвіца {9} , І.Фіалека, М.Костюка.

Того ж дня по місту за підписом Київського комітету РСДРП(б) — Соціал-Демократії України поширювалась листівка “До всіх робітників і солдатів м. Києва” із закликом до повалення Центральної Ради і встановлення влади рад: “…Товариші! Всі на захист революції! На захист своїх рад! Геть контрреволюціонерів, які згрупувалися в Центральній раді й Генеральному секретаріаті!

Вся влада радам!” [107]

Рішення арсенальців почати повстання і вироблення необхідних заходів у зв’язку з цим було обговорено на екстреному засіданні загальноміського комітету більшовиків за участі представників районних партійних організацій. Ухвалено підтримати вимушену ініціативу робітників, незважаючи на те, що радянські війська були ще на значному віддаленні від Києва. Було створено загальноміський Воєнно-революційний комітет (оперативний штаб для керівництва повстанням у складі О.Горвіца, І.Крейсберга, Д.Іткінд, І.Смирнова, М.Зарніцина та ін [108]. Через деякий час членами ВРК стали також А.Іванов і Я.Гамарник {10} .

У багатьох військових частинах місцевого гарнізону прокотилась хвиля мітингів з вимогами негайної передачі влади радам, арешту контрреволюціонерів, звіту властей про обставини арешту й вбивства дуже популярного в солдатському середовищі голови Київського ВРК Л.Пятакова [109].