Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

На відміну від колег по політичній діяльності й науковій роботі, В. Винниченко абстрагується від конкретних фактів і цифр, намагається з'ясувати сутність, генеральну спрямованість політики більшовиків. Вони скористалися з неосвіченості, національної несвідомості однієї частини українців і тимчасового розчарування в результатах Української революції іншої частини «для затвердження духовної калікуватости і недорозвинености українських мас, для затвердження тої темноти колонії, якою користувались пануючі кляси метрополії» [139].

Колишній голова українського уряду намагається розкрити причини такого курсу більшовиків і вбачає їх, передусім, у наступному. «Насамперед через те, що кожний руський большевик є все ж таки руський, є член руської нації, є сопричасник руської культури, яку він хоч-не-хоч любить, цінить, якою навіть гордиться перед другими націями…Большевик, як і всякий инчий руський, також звик уважати все українське своїм, руським, що він також не раз кривився й говорив: "Э, какая там Украина! Все это мелкобуржуазнья видумки. Хохлы — это те же русские", тільки додавав ще, що "хохлацький" націоналізм роз'єднує єдиний руський пролетаріат» [140].

Інша причина, на думку В. Винниченка, мала економічний характер. Щоб зміцнити перемогу радянської влади, більшовикам за будь-яку ціну було потрібно задовольнити потреби очолюваних ними мас у продовольстві та сировині, які традиційно постачались Україною. І чим менше українці усвідомлювали б свою окремішність, тим легше було б порядкувати в їхньому краї більшовикам, і саме на це вони й розраховували. Тому-то більшовики з такою настирливістю воювали проти української державності й української культури.

Відверто шовіністична, імперіалістична політика більшовиків у національному питанні й об'єктивна неможливість у тодішніх умовах швидко реалізувати соціальні програми, на думку В. Винниченка, призвели до різко негативних наслідків. «…Українські національні елементи, соціально-прихильні до них (більшовиків. — В. С.) одхитнулись;…елементи, які вагались, сумнівались у вірности своїх соціальних позіцій, тепер на них утвердились у противний до большевиків бік;…елементи, які ставились вороже до соціальних цілей большевиків, а цю ворожість прикривали й виправдували недовіррям до большевиків у національному питанню, тепер торжествували: а бачите, хіба ми не мали рації, борячись з ними? а бачите, хіба їм о соціалізм на Україні ходило? Хіба це соціалісти? Це — такі самі імперіалісти й насильники нашої нації, як і монархісти, як чорносотенці» [141].

Подібні оцінки й висновки, звичайно, мали на меті додатково обґрунтувати правомірність того курсу, що здійснювався проводом Української революції. Стрижнем його стала протидія, будь-якою ціною, більшовизмові, фізичне викорінювання радянської влади з українського ґрунту. Цій меті підпорядковувалось не лише укладення мирного договору з країнами австро-німецького блоку, а й наступні кроки щодо використання зовнішнього чинника для розв'язання внутрішніх проблем.

Проголошення України самостійною державою давало їй змогу підписати на юридично оформленій підставі договір із країнами австро-німецького блоку. Серед інших політичних розрахунків, якими керувалася Центральна Рада, був і такий. Оскільки не вдалося забезпечити собі військового захисту на власній території, залишалося сподіватись, що із укладенням миру можна буде домовитись про вирядження з-за кордону в Україну частин Січових стрільців, що на початку війни були створені в Австро-Угорщині, а також формувань з українських військовополонених у Німеччині.

«Українське правительство, — наголошував М. Грушевський, — прикладало всі зусилля до того, щоб протриматись в Києві можливо довше, аби відданням його не попсувати свого міжнародного становища і справи миру. Воно сподівалося, що мир з Центральними державами принесе Україні не тільки можливість повної демобілізації, свободнійшого упорядкування внутрішніх справ, відкриття границі для довозу різних товарів, незвичайно потрібних для широких українських мас, але й поворот українських воєннополонених, заходами українських інструкторів освідомлених, обучених і організованих в полки для боротьби за визволення України. Сим з самого початку війни зайнявся «Союз визволення України» на випадок можливого конфлікту України з Росією, і тепер на сі свідомі українські кадри накладались великі надії супроти розкладу війська на Україні. Так само, з огляду на велику цінність, яка виявилась за відділами галицьких Січових стрільців, що організувались на Україні з воєннополонених і виселенців і віддавали важну прислугу Україні, вважалось важним в даній хвилі дістати такі січові дружини з Австрії. З цих мотивів провідні фракції Ц. Р. і українське правительство вважали потрібним все зробити, ціною яких-небудь жертв, щоб улегшити заключення миру. Одним з важнійших моментів з сього погляду, як я вже сказав, було потриматись у Києві бодай до моменту, коли справа миру буде рішена зовсім» [142].