Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

Мабуть, це знову той випадок, коли Грушевський-політик бере гору над Грушевським-істориком, намагаючись будь-що виправдати сумнівні тези. Головна надія у здійсненні Української революції пов'язувалася тепер хоч і з етнічно-українським елементом (військовополонені українці та Січові стрільці), та все ж далеко не основним, не визначальним. Виходило, що революцію для українських робітників, солдатів, селян (а вони розчарувались у Центральній Раді, Генеральному секретаріаті, відмовляли їм у довірі) мали здійснювати ті сили, які на власному досвіді ще не відчули істинної політики лідерів українського руху, і можна було сподіватись на використання їхніх національних почуттів, національної свідомості, патріотичних настроїв. Тому подібна логіка не могла сприяти створенню скільки-небудь міцного ґрунту для серйозної політики (що й засвідчать наступні події). Не могла вона тривалий час служити навіть для виправдання політичних прорахунків. І сам М. Грушевський у своїх спогадах, написаних пізніше за «Ілюстровану історію України», не просто критичніше ставився до діяльності «Союзу визволення України», а й прагнув довести, що Центральна Рада намагалася всіляко відмежуватись від нього, від тих його членів, які буквально «нав'язувались» Києву.

Зрозуміло, що зі скрути Центральної Ради тут же намагався скористатися ленінський РНК. Під час перебування Л. Троцького у Петрограді було вирішено спробувати домогтися усунення делегації Центральної Ради від переговорів у Бресті, а натомість домовитись із західними партнерами про участь у конференції делегації Радянської України. Звичайно, було зрозуміло, що без ускладнень здійснити цей план буде неможливо через очевидну його невигідність для країн Четверного союзу. Проте, розрахунок базувався на тому, що вони будуть поставлені перед реаліями — повсюдним поширенням влади Рад і звуженням до мінімуму впливу Центральної Ради з явною перспективою її зникнення з політичної арени взагалі.

Природно, що з відновленням роботи конференції в Бресті Л.Троцький. А.Іоффе, Ю.Медведєв та й інші радянські представники цілеспрямовано, хоч і з застосуванням дипломатичних прийомів, хитрощів, прагнули реалізувати намічений РНК план: висували різні умови, застереження — делегація УНР мала підписати угоди, які будуть погоджені чи то з урядом Росії, чи то з радянською делегацією, а західним дипломатам доводили, що підписувати мир з Центральною Радою — означає мати справу з „учорашнім днем”, оскільки влада Генерального секретаріату в Україні фактично не існує і Центральні держави ризикують в очах всього світу опинитися в смішному становищі тощо [143].

Однак молоді посланці УНР виявили неабияку стійкість, методично відкидаючи всілякі домагання російського наркома і його колег, спростовуючи їх аргументи.

Можна сказати й більше. Ситуація на конференції склалася так, що представники центральноєвропейських держав з визнанням делегації УНР повноправним учасником переговорів втратили колишній інтерес до російської делегації і всю увагу зосередили на посланцях Центральної Ради. У практику ввійшли сепаратні зустрічі української і австро-німецької сторони. Оцінюючи їх змістовний бік, а не лише формальне розмежування в колі учасників конференції, історик В.Коваль вважає ці зустрічі (переговори) „фактично… другою Брестською мирною конференцією, яка проходила паралельно з першою (між російською делегацією та Четверним союзом) і закінчилася раніше від неї укладенням Україною мирного договору окремо та незалежно від Росії” [144].

Якщо й не у всьому, принаймні беззастережно можна приставати до категоричного висновку молодого дослідника, все ж не варто зовсім відмовляти і запропонованій логіці. Розшарування на Брестській конференції стало реалією, прикрість якої особливо хворобливо сприймала російська делегація. Однак і вдіяти нічого вона не могла. Зміщення акцентів стало результатом дії цілої низки чинників, частина яких була абсолютно непідвладною жодним дипломатичним зусиллям.

Не менша витримка, принциповість і послідовність знадобились і в стосунках з німецькою та австро-угорською делегаціями. Їх прагнення укласти мир з Україною зумовлювалося не лише неможливістю подальшого ведення війни (практично всі можливі ресурси на той час було вичерпано), а й пекучою потребою одержати хліб, продовольство, без яких вибухонебезпечна ситуація, що склалася, обіцяла досить швидко досягти критичної межі. Для М.Грушевського — єдиного державного діяча, що інструктував мирну делегацію, було ясно, що за таких обставин вправні дипломати центральноєвропейських держав шукатимуть можливості досягти таких угод, за яких відверто слабку у воєнно-політичному відношенні УНР можна буде змусити «заплатити» за мир своїми сировинно-продовольчими ресурсами. Однак і українці мають скористатися зі скрути, в яку потрапили уряди Німеччини і, особливо, Австро-Угорщини для досягнення давніх українських територіальних домагань: з'єднання з матірною Україною її західних теренів.