Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

Жоден сумлінний історик не може пройти повз визнання масштабності антигетьманського повстання. Щоправда, для деяких авторів — це додаткова можливість віднайти в масовому русі й тіньові сторони — стихійність, неорганізованість, схильність до анархії, розбою, пограбувань, єврейських погромів, періодичних зрад і переходів у табір противників тощо [848]. Керівникам повстання робляться закиди, що вони навіть не мали уявлення про чисельність збройних сил, що вливалися в антигетьманську боротьбу. І з тим не можна не погодитись. Хіба що варто зауважити — у даному випадку стихійність, неорганізованість, незапланованість і непрогнозованість зайвий раз доводили: революційні дії не були штучно підлаштовані, спеціально інспіровані, а стали результатом органічного заперечення монархічно-авторитарної альтернативи державної організації українського суспільства, природним потягом перервати полосу правління, яка виявилась абсолютно неприйнятною для більшості нації.

Однак, намагаючись не вийти за межі досягнутої з окупантами угоди та й, вочевидь, побоюючись вступати у відкриту боротьбу з австро-німецьким військом, Директорія відвела свої повстанські загони від Києва — спочатку до Фастова, а потім і до Вінниці. Доки окупанти залишали Україну, виникла непередбачена пауза. Керівництво Директорії використало її для пошуку стратегії подальшого руху, визначення параметрів нового революційного збурення, уточненню його мети, розробки планів державотворення.

Вже на перших засіданнях Директорії було накреслено головні параметри програми принципових (і перспективних, і менш віддалених, першочергових) дій у соціальній, політичній і національній сферах.

"Директорія повинна зразу ж голосно одзначити перед широкими масами, що керовництво ведеться колективом, партіями, а не окремими особами… що на першому місці стоять соціально-економичні інтереси працюючих кляс, що рух є республіканський і що в той же час чисто національний, український, проти руської буржуазії й німецької гетьманщини" [849].

Такою платформою керівники революційного органу прагнули "зразу зробити велику роботу реабілітації української ідеї, реабілітації українських партій і піднесення республіканського прінціпу. Особливо важно було, щоб перший голос пролунав іменно в такому дусі, щоб зразу всьому рухові було надано широкий народній, соціальний і національно-республіканський характер, народньої революції" [850].

Важлива відміна повстання проти гетьманату, на думку В. Винниченка, полягала в тому, що Директорія мала на увазі не лише збройне протиборство її військових сил із військовиками П. Скоропадського (можливо, й окупантами), а й переплетений, тісно пов'язаний з мілітарним аспектом розвиток соціально-громадських аспектів [851]. Тобто, і з цього погляду мова йшла про широкий, революційний рух мас, який з неминучістю переростав у боротьбу за суттєві перетворення, ставав революційним за завданнями і змістом. "Не важко було тим, хто пережив усі етапи попередньої революції на Вкраїні, передчувати, що широкі народні маси, ввійшовши в рух, ставши його основною силою, будуть знову прагнути як найбільшого й найповнішого свого політичного, національного, а головне, соціального визволення" [852], - впевнено прогнозував В. Винниченко.

Тут мало зіграти свою роль не лише те, що бідніші категорії населення зазнали всіляких здирств і знущань з боку гетьманщини та окупантів, а й логіка розвитку соціальної свідомості.

Однак, питання про те, куди йти далі, що будувати на руїнах гетьманщини, яка соціальна верства має очолити рух — виявились дуже непростими для українських соціалістичних партій. На думку П. Христюка, це завдання було складнішим за організацію повстання: "Невдячна" суспільно-економична структура України не сприяла виробленню ясної клясової революційної лінії. 80 % селянського, хліборобського населення, менше 10 % пролєтаріята, все це вязало українські соціялістичні революційні партії в їх соціялістичних плянах. Селянський характер Української революції, здавалось, не підлягав ніякому сумнівові. В українській політичній пресі того часу повстання проти гетьманщини називали просто селянським повстанням; головною підпорою революції всі українські соціалісти вважали малоземельне та безземельне селянство. Робітництво при цьому вважалось цілком другорядним фактором" [853].

Есерівський автор вважав, що позначалася тут і антиукраїнська політика російських партій, в тому числі й більшовиків, що викликала зворотну негативну реакцію: "Все російське, московське, хоч би й соціялістичне, вважалось контрреволюційним і ворожим. А поскільки мійський, індустріяльний пролетаріат України складався в значній частині з російських елементів, а ще в більшій мірі стояв під знаком московської культури й під проводом "загальноросійських" політичних партій, постільки ця ворожість переносилась і на неукраїнський пролєтаріят взагалі.