Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

У результаті чимало німецьких й австро-угорських солдатів відмовлялись брати участь у каральних акціях, вести боротьбу з повстанцями, нерідко передаючи (а то й продаючи) зброю місцевому населенню, й дедалі настійливіше вимагали відправки їх на батьківщину. Частішали випадки відкритих порушень дисципліни, непокори офіцерам, створення позастатутних організацій на зразок тих, що існували в Росії й Україні — рад, комітетів тощо [844]. В «Історії Першої світової війни», виданої у Відні, зазначалось: «Поступово ставав дедалі діяльнішим більшовицький вплив на наші війська, які були розташовані в Україні» [845].

Німецьке командування, що вважало власні війська надійнішими і замінювало ними австро-угорські, які поспіхом відправлялись на батьківщину, також досить швидко переконалось у відсутності імунітету проти «заразних» революційних впливів. Німецькі солдати йшли на безпрецедентні за законами воєнного часу кроки — прилучалися до повсталих, навіть до більшовиків Успіхи повстанців певною мірою зумовлювались і тим, що гетьманат практично нічого не міг протиставити їм для свого порятунку, свого захисту.

В історіографії нерідко стверджується, що особливу турботу П. Скоропадський, професійний військовий, кадровий генерал, виявляв про створення боєздатної армії, і саме в цій сфері здобутки режиму були дуже вагомими. Здається, що це цілком природно, що так, в принципі, і мало бути. Однак подібні міркування є слушними лише до певної межі. Гетьман та його оточення насправді практично кожного дня ухвалювали рішення щодо будівництва збройних сил. І відповідних документів збереглася величезна кількість: про призначення вищого командного і середнього (старшинського) складу, затвердження штатів і комплектування кожної військової одиниці, видатків на утримання, технічне та збройне забезпечення, створення навчальних закладів і підготовку кадрів, облік призовників тощо. Але судити про результати роботи лише за «бюрократичним» (паперовим) критерієм було б надто необачно. Від логічних (П. Скоропадський головним чином продовжив принципові підходи до створення українських збройних сил, що викристалізувалися в останній період діяльності Центральної Ради), досить прагматичних і фахово вивірених рішень до їх утілення в життя виявилась «дистанція величезного розміру».

У вирішальний момент, коли трон П. Скоропадського захитався, дуже швидко з'ясувалося, що підтримати його абсолютно немає кому. І це в той час, коли офіційно вважалося, що гетьманом було завершено формування української регулярної армії та військово-морського флоту. За документами, армія мирного часу складалася з 175 генералів, 14 930 старшин, 2 975 урядовців, 221 220 підстаршин і козаків. Було оголошено про створення восьми піхотних корпусів (17 дивізій, ураховуючи окрему Сердюцьку дивізію), двох бригад (Кримської та отамана Натієва) і чотирьох кавалерійських дивізій та однієї бригади [846].

Для потреб армії планувалося виділити 63 тис. коней, а щорічні видатки на утримання війська України мали сягнути 1 млрд. 254 млн. крб. [847]Передбачались заходи і робились зусилля щодо забезпечення військ новітньою зброєю та технікою.

До військового будівництва було внесено національні елементи (це стосувалося передусім уніформи вояків та старшин армії і флоту), затверджено нові військові звання, пов'язані з традиціями запорізького козацтва.

Але багато питань так і не було вирішено, залишилося «на папері». Тож зрушення у військовому будівництві були все ж незначні. Здебільшого воно перебувало в зародковому стані. На сполох П. Скоропадський вдарив лише після 11 листопада 1918 р., коли з'явився наказ німецького командування про евакуацію окупаційних військ з України.

У сформованому 14 листопада 1918 р. новому уряді виконуючим обов'язки міністра військових справ було призначено генерала Б. Шуцького, а його заступниками — А. Прохоровича та Ю. Корнієнка. Морським міністром став адмірал А. Покровський. 17 листопада 1918 р. був звільнений зі своєї посади начальник Генерального штабу військовий старшина О. Сливинський. Його заступив губернський староста Київщини, генеральний хорунжий Андріанов. Були замінені командири деяких корпусів та дивізій.

Коли до П. Скоропадського дійшли відомості про утворення Директорії, він оголосив загальну мобілізацію. Але вона майже нічим не зарадила загальному станові справ. Командувачем української армії гетьман призначив генерала від кавалерії графа Ф. Келлера. Він мав якнайшвидше приборкати повстання. Фактично Ф. Келлер дістав диктаторські повноваження, адже йому підпорядковувалися всі збройні сили та місцеві органи влади України. Розцінивши це як передачу всієї повноти влади в його руки, генерал Ф. Келлер утворив підпорядковану персонально йому «Раду оборони». В оточенні головнокомандуючого визрівала змова з метою повалення гетьмана. Генерал «дав добро» на гоніння проти українців. Офіцерські добровольчі загони вчинили низку варварських акцій проти національних святинь. Зокрема, вони знищили погруддя Т. Шевченка в Києві. Відомий своїми антиукраїнськими поглядами, граф Ф. Келлер загострив відносини з командуванням багатьох військових частин гетьманської армії. Це, в свою чергу, призвело до того, що на бік повстанців перейшли Запорозька дивізія під командуванням полковника П. Балбочана та «сірожупанники». Тому вже 26 листопада 1918 р. П. Скоропадський звільнив Ф. Келлера з посади командувача всіма збройними силами України, а на його місце призначив генерал-лейтенанта князя О. Долгорукова. Однак після поразки гетьманців під Мотовилівкою у П. Скоропадського не було сил чинити серйозний опір військам Директорії.