Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

П. Христюк цілком пристає до висновків про масовість антигетьманського руху, додає, що, крім робітництва і селянства, «повстала майже вся демократична інтелігенція, повстали навіть деякі бувші "гетьманці" — заможніше селянство, члени Української Хліборобсько-Демократичної Партії. Всім залив за шкуру сала "ясновельможний пан гетьман" з поміщиками та капіталістами, всі були обхоплені страшною ненавистю до гетьманського режиму і радо йшли на боротьбу, на знищення його» [838].

Розпочавши виступ з Білої Церкви, повстанці вже наступного дня зайняли Фастів. Просуваючись далі, того ж дня їм вдалося зненацька захопити й станцію Мотовилівка. Однак ранком наступного дня з Києва через Васильків до Мотовилівки прибула добре озброєна офіцерська дружина (570 багнетів і шабель) під командуванням князя Святополк-Мирського, полк особистої охорони гетьмана — сердюки (700 багнетів) і бронепотяг. На під’їзді до станції офіцери залишили ешелони і почали наступ через відкрите поле на позиції січовиків (400 багнетів, 10 кулеметів і 2 гармати), які засіли в лісі, що оточував Мотовилівку.

Припустившись тактичного прорахунку, недооцінивши суперника (гетьманці гадали, що їм доведеться втихомирити бунт малоорганізованої банди — так їм пояснювали сутність справи, виряджаючи з Києва), зазнавши розколу в своїх лавах (сердюки відмовились йти в атаку за офіцерами) на чолі з бездарним командуванням, дружинники зазнали нищівної поразки. Половина їх особового складу була буквально „викошена” кулеметним вогнем [839].

Шлях на Київ було відкрито. Сердюки, елітарна частина гетьманського війська, після бою під Бояркою перейшли на бік повстанців. Так само чинили скрізь й інші гетьманські підрозділи.

Дуже важливою виявилась роль у військових діях Чорноморського коша (командуючий — старшина Пелещук), що оперував у районі Буча — Ірпінь — Ворзель (уздовж залізниці Київ — Ковель): уже в листопаді він здійснював напади на гетьманські війська в Пуща-Водиці і навіть на Куренівці [840].

Свій внесок у розвиток подій зробив й Український Військово-Революційний комітет, сформований Директорією відразу ж після свого створення для координації повстанської боротьби в Києві і поза ним. Комітет (М. Авдієнко, В. Чеховський, З. Висоцький, М. Галаган, Н. Завгородній і М. Марченко) існував при ЦК УСДРП і готував виступ проти гетьманської влади безпосередньо в столиці. З наближенням республіканських військ Український ВРК призначив окремий оперативний штаб — М. Авдієнко, М. Галаган і Г. Горобець, який взявся за організацію бойових груп (серед них були й більшовицькі).

Коли 19 листопада 1918 р. війська Директорії наблизились до Києва, ВРК вирішив розпочати в місті повстання. В ніч з 22 на 23 листопада революційні загони захопили Поділ (це здійснив саме більшовицький загін), Либединський (Либідський) район, частину Старокиївської дільниці, Лук'янівки і Куренівки. Але через відсутність належної координації дій захопити весь Київ не вдалося, й за наказом Комітету повстанці звільнили захоплені пункти [841].

Здавалося, на перший погляд неминуче падіння Києва було відтягнуте діями німецького командування. Порушивши укладену 15 листопада 1918 р. у Білій Церкві угоду про невтручання німців у боротьбу між Директорією і гетьманською владою, окупаційне командування висунуло на підступи до Києва свої частини. А згідно саме з угодою повстанці зобов'язувались не нападати на австро-німецькі війська.

Керівництво республіканських військ змушене було відрядити до Києва, до німецької ради солдатських депутатів спеціальну делегацію. На переговорах представники ради і німецького командування заявляли про бажання негайно залишити Україну, чого їм не дозволяють «переможці» — країни Антанти. Останні через французького консула в Одесі Енно під загрозою репресій вимагають від німців не допустити в Київ повстанців.

П. Христюк зазначає (і наводить на підтвердження своєї думки окремі документи), що «київська німецька залога одержала від гетьманського уряду великі гроші, що й зробило її такою уважною до депеш пана Енно з Одеси» [842].

Велику роль у розкладі окупаційних військ відіграли більшовики. їхня робота позначалась цілеспрямованістю й систематичністю. Крім місцевих більшовицьких організацій, вплив яких помітно зріс на осінь 1918 р., спеціально для роботи серед іноземців, зокрема серед окупантів, було створено Центральну федерацію іноземних груп РКП(б), яка об'єднувала німецьку, австро-уторську, югослов'янську, чеську та інші групи. Серед її найвідоміших діячів були Б. Кун, Ж. Лябурб, Т. Самуелі та ін. Було налагоджене видання газет, брошур, листівок німецькою, угорською, румунською, сербською мовами, їх поширення серед окупаційних військ, велась усна агітаційно-пропагандистська робота [843].