Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

М. Грушевський не лише вважав, що Центральною Радою свого часу було обрано вірну, підтверджену практикою соціалістичну орієнтацію, а й що вона стала ще актуальнішою в кінці 1918 р. Стаття завершується досить знаменним висловом: "…Тепер, коли ідея національного самоозначення, ідея народоправства, ідея соціалістичного хозяйства іде все ширшим ходом по землі, змітаючи з неї найтвердіші твердині реакції, меньше ніж коли допустимі малодушні сумніви в тім, що та політична і соціальна база, на котрій будувала будучність України її демократія рік тому, може бути викривлена, вивернена, розбита, знищена, якими-небудь супротивними течіями.

Україна не може бути позбавлена самоозначення і державного життя. А воно може бути збудоване нормально, трівко і певно тільки на принципах вказаних великими актами Ц.Р." [862].

Ідеями соціалізму дедалі переймались й представники тих верств, які, здавалось би, мали бути природними ворогами ідеології пригноблених, експлуатованих класів. Цікавий епізод міститься в спогадах М. Шаповала. Під час обговорення з генералом О. Осецьким планів повстання проти гетьманської влади (це було ще до створення Директорії) колишній вищий чин царської армії категорично заявив: "…Я йду на велику справу во ім'я самостійної та соціалістичної України. Во ім'я іншої України я не пішов би. Хоч я і бувший гвардійський генерал, але передовсім я українець і громадянин" [863].

У головах стратегів Української революції, передусім у В. Винниченка, складалися й такі розрахунки: ініціюючи запровадження в Україні радянської системи влади, Директорія позбавляла російських (руських) більшовиків грунту для виступів проти української влади, яка б зберегла свій національний характер. "Цим рішучим кроком по шляху соціальної революції ми, на мою думку, — писав В. Винниченко, — ставили національно-державну українську ідею в рівні умови боротьби з руською ідеєю на Україні" [864]. Зрівнявшись за ступенем радикалізму соціальних лозунгів з більшовиками, українська влада залишила б останнім єдину можливість: агітувати за те, щоб радянська влада була в Україні руською, а будь-якої перспективи це б не мало.

Очевидно не все в означених розрахунках було бездоганним, виваженим, гарантованим. Важко передбачити, як би розвивались події за спроб реалізації накресленого плану. Проте, краще цього й не робити (хоча в історіографії різко критичних виступів на адресу В. Винниченка і його тогочасних поглядів більше, ніж вдосталь). На нього просто не пристала Директорія.

Особливий опір чинив С. Петлюра, не бажаючи обертатись на "більшовика" (та чи й міг він це, зрештою, зробити). Інші члени Директорії теж через свій "поміркований", "дрібнобуржуазний світогляд" "псіхіку обивателів" (В. Винниченко) теж зайняли ворожу позицію.

Голові так і не вдалося переконати членів керованої ним Директорії. Принципова проблема політичної орієнтації УНР, що відроджувалась, була відкладена до скликання спеціального форуму українських партій. Зібравшись у Вінниці на початку грудня, представники партій теж відхилили ідеї В. Винниченка, залишивши у явній меншості його прибічників. Українці боялись, що через класові органи — ради робітничих, солдатських і селянських депутатів — влада дістанеться політично найактивнішому класу — пролетаріату. А він в Україні або ж російський, або ж зросійщений, тому й влада стане російською (руською).

Так само українські партії не бажали боронити й інтереси національно-чужої буржуазії.

До того ж довелось враховувати і фактор створення та діяльності Тимчасового робітничо-селянського уряду. Під його керівництвом почалось відновлення влади рад на Сході і Лівобережжі. Лідери Директорії розцінили ці дії як ворожі щодо українського народу, як "ніж у спину" українській демократії, як "червоний імперіалізм", що лише шкодив визвольній справі, розвитку соціалістичної революції в Україні, був злісною провокацією.

"…Можна з певностю сказати, — стверджував В. Винниченко, що коли в Вінниці й потім не було принято сістему чистої радянської влади, то в великій мірі для цього постарались панове Пятакови. І коли ті особи, які спочатку рішуче обстоювали ту сістему, потім ту рішучість загубили, то це було почасти й через те, що вони також були налякані поводженням руських комуністів" [865].

Одним словом, слід було терміново шукати якогось іншого виходу. Схоже, що окрім Голови Директорії активно цією проблемою тоді мало хто переймався.