Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1919

Закінчив гімназію, Московський університет, Московське військове училище. Учасник російсько-японської війни. Далі служив у Туркес- тані, навчався в академії Генерального штабу. У роки Першої світової війни — на Південно-Західному фронті, начальник штабу 24-ї піхотної дивізії, командир полку 1-ої гвардійської дивізії, начальник штабу 6-го армійського корпусу, з 1915 р. — генерал-майор. У 1917 р. О. Греків прилучився до українізації армії. Командир 11-ої Сердюцької дивізії, в січні 1918 р. — начальник штабу Київського військового округу. З 30 березня 1918 р. — Військовий міністр УНР. Під час гетьманату заарештований. Після відновлення УНР призначений Директорією головнокомандувачем українського Південного фронту. З 9 січня 1919 р. — військовий міністр УНР, наказний отаман. Очолював військову делегацію УНР на переговорах з представниками Антанти в Одесі й Бірзулі.

25 травня 1919 р. призначений командувачем УГА. Провів відому Чортківську офензиву (червень 1919 р.). В липні 1919 р. виїхав з місією до Румунії, пізніше — до Австрії. Залишився у Відні на еміграції. Співпрацював з УВО-ОУН.

У серпні 1948 р. заарештований у Відні органами НКВС і засуджений до заслання в Сибір строком на 10 років. Помер невдовзі після звільнення.

Довідка: ОСТАПЕНКО Сергій Степанович (6 листопада 1881 р., м. Троянів Житомирського пов. Волинської губ. — ?) — учений- економіст, професор Кам'янець-Подільського державного університету, автор більш як 20 наукових праць.

Народився у багатодітній селянській родині. Працювати почав із 7 років, здобув початкову освіту у м. Кам'янці-Подільському, навчався в середній школі; з 1903 р. працював народним учителем на Волині (Ковельщина).

У 1905 р. був заарештований за зберігання нелегальної літератури та намагання створити селянську спілку і до 1907 р. утримувався у в'язниці м. Орла. Потім екстерном закінчив середню школу, навчався у Київському комерційному інституті, де вже на другому курсі написав наукову працю, удостоєну золотої медалі. Після одруження працював у земстві, а з 1914 р. — у Харкові, в районному комітеті з постачання та розподілу палива.

Наприкінці 1917 р. його викликали до Києва і направили як консультанта з економічною делегацією УНР до Бреста-Литовського на переговори з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною. На початку 1918 р. Голова Ради народних міністрів В. Голубович запрошував його на посаду міністра торгу і промисловості, але С. Остапенко відмовився.

Протягом 1918 р. працював у органах статистики, вступив до Української партії соціалістів-революціонерів, яка висунула його на посаду міністра торгу і промисловості у складі уряду В. Чеховського (26 грудня 1918 р. — 11 лютого 1919 р.).

У цей період разом з іншими міністрами уряду розпочинає переговори з представниками Антанти у Одесі та Бірзулі.

Із залишенням В. Винниченком і В. Чеховським 10 лютого 1919 р. своїх постів, С. Петлюра поступово перебирає керівництво в Директорії до своїх рук, а С. Остапенко 13 лютого 1919 р. був призначкений Головою Ради народних міністрів УНР і сформував кабінет. Однак, міжнародна та внутрішня обстановка склалася не на користь цього уряду, який постійно критикували соціалістичні партії, наполягаючи на розриві зносин з Антантою, реалізації ідеї «трудових рад», що зрештою привело до заміни 9 квітня 1919 р. уряду С. Остапенка новим «соціалістичним» кабінетом Б. Мартоса.

З того часу С. Остапенко практично залишив політику, вирішивши зосередитися на науковій роботі. У Кам'янець-Подільському університеті він працював над курсом політичної економії. 1920 р. переїхав до Києва, де подав до радянської преси заяву із засудженням своєї колишньої урядової політики та наступних кроків Директорії. Однак ця декларація була визнана недостатньо викривальною і не з'явилася на сторінках газет. 25 квітня 1921 р. С. Остапенко був заарештований Київською губчека за свою колишню діяльність та за підозрою у зносинах із повстанцями (отаманами Орликом або Мордалевичем), які діяли на Київщині. У травні він проходив як звинувачений у справі членів ЦК Української партії соціалістів-революціонерів (В. Голубовича, Н. Петренка, І. Лизанівського, І. Часника, Ю. Ярослава та ін.) і був засуджений до 5 років концтаборів. Але з урахуванням «рішучого засудження всієї політики УНР і дій банд» трибунал замінив міру покарання на 5 років примусових робіт без позбавлення волі, з використанням за фахом. Подальшу долю і рік смерті не встановлено. 18 грудня 1991 р. за висновком Генеральної Прокуратури України реабілітований.