Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1919

Вважаючи Зимовий похід українських військ проявом партизанщини, тодішній прем'єр українського уряду І. Мазепа водночас відрізняє його від типової отаманщини. Пройшовши через багато регіонів Правобережжя, не маючи при тому підпільних баз, Українська армія виявила організованість, дисциплінованість, свідомість. Порівнюючи її дії з поведінкою повстанських загонів під проводом Н. Махна, М. Григор'єва, Зеленого, отаманів О. Волоха й Ю. Божка, Ю. Тютюнника, політичний діяч доходить висновку: «На тлі загальної стихійности та неорганізованості партизанського руху на Україні Зимовий похід був носієм організованости та свідомості. Тим часом як на широких просторах України гуляла отаманська свобода, в армії Зимового походу ми бачимо єдину волю командування. Там панувала організаційна розєднаність та ідеологічний хаос, тут строга дисципліна й послідовна вірність революційному прапорові Української Народної Республіки.

Зимовий похід був найвищою точкою організованої акції, на яку спромоглося в той час (після листопадової катастрофи 1919 р.) наше громадянство» [952].

У цьому висновку-визнанні привертає увагу такий принциповий момент — І. Мазепа вважає відповідною революційним ідеалам українства лише боротьбу армії Зимового походу. Значить, всі інші прояви повстанської боротьби логічно визнати відходом від цих ідеалів або ж об'єктивно малоефективними, якщо, навіть, не шкідливими для української справи: «Такий стан партизанського руху, очевидно, був не в інтересах української боротьби. Коли б ті великі ріки крови, що були пролиті українськими повстанцями в боях із ворогами України, були пролиті на фронті організованому, то напевне були б інші наслідки наших визвольних змагань» [953].

На момент ухвалення рішення про перехід української армії в денікінський тил вона налічувала близько 10 тис. чоловік [954].

Прорвавши фронт між Козятином і Калинівкою, українські вояки за тиждень дійшли до Липовця. На територіях, що перебували в руках денікінців, панували безладдя й хаос.

Досить швидко з'ясувалося, що серед галичан, які в листопаді перейшли під командування А. Денікіна, дедалі більше посилювалися настрої до зворотного кроку — об'єднання з наддніпрянцями. Було навіть споряджено спеціальних делегатів (Д. Сухенко і М. Балицький), які в Липовці обговорювали це питання з І. Мазепою. Сам процес, розпочавшись в умовах розвалу денікінського фронту без великих ускладнень і перешкод, до певного моменту тривав успішно.

22 грудня 1919 р. до Вінниці прибула делегація від Наддніпрянської армії. На цей час денікінці залишили Вінницю, відступаючи на південь під натиском більшовиків. Останні не встигли захопити місто, хоча це могло статися кожної миті. Тому переговори були короткі, і вже 24 грудня сторони підписали договір про злуку обох армій. Згідно з цим договором до уряду УНР мали ввійти по одному представникові від Наддніпрянської і Галицької армій. Командуючим об'єднаної армії повинен був стати М. Омелянович-Павленко, начальником штабу — галичанин, за вибором командуючого у порозумінні з Начальною командою УГА, головним інтендантом намічався галичанин, його помічником — наддніпрянець.

Уже наступного дня про реакцію на досягнуту угоду командування УГА повідомило уряд УНР: «Галицька українська армія переходить з днем сформування уряду УНР в його повне розпорядження і виконує його накази до того часу, доки вона не буде відкликана до Галичини в порозумінні з урядом УНР. Фактичний розрив ГУА з Добрармією має наступити в найкоротшому часі, в моменті, в якім уряд УНР і Начальна Команда ГУА з практичних і стратегічних обставин уважатимуть се за відповідне. Галицька українська армія входить у склад обєднаної армії УНР під спільним командуванням, задержуючи при цьому свою організаційну окремішність. НК ГУА домагається від уряду УНР реабілітації армії і її теперішнього вождя генерала Тарнавського (відсторонений від командування Є. Петрушевичем за листопадову угоду з денікінцями, Тарнавський знову перейняв на себе колишні обов'язки 17 грудня у зв'язку з хворобою на тиф генерала Микитки) перед українським народом» [955].

Договір про об'єднання Наддніпрянської і Галицької армій було затверджено на засіданні уряду УНР 29 грудня 1919 р. З цього приводу навіть було видано відповідну відозву. В ній, зокрема, говорилося: «Оповіщаючи громадян України про радісну подію — злуку обох українських армій під керуванням одного уряду Соборної України, Народне Правительство вірить, що віднині ніяка ворожа інтрига не розібє братерської єдности обох частин українського народу. Народне Правительство одною з перших своїх задач ставить заключення мира з Совітською Росією на умовах признання нею самостійности нашої Республіки і невмішування у внутрішні справи України. Для відновлення Самостійної Соборної Української Народньої Республіки українське зєднане військо і ввесь український народ повинні вжити всі свої сили, щоб вигнати панську армію генерала А. Денікіна з української землі і забезпечити для себе демократичні порядки». І далі: «Галицькі вояки! Нехай не буде серед вас сумніву і зневіри! Як матері однаково шкода своїх дітей, так і наша мати Україна не може дійти до спокою, поки ваша наймиліша вітчизна Галицька Земля не буде вкупі з іншими землями Самостійної Соборної України» [956].