Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1919

За таких військово-політичних умов нова хвиля дезертирства досягла небачених розмірів. Вона неухильно зростала, починаючи з моменту укладення договору з Добрармією, і досягла апогею, коли галицькі частини кинули на протибільшовицький фронт. З'явилися і нові риси: якщо раніше з війська втікали поодинці або удвох, то тепер бойові лави почали залишати цілими групами. Так, наприклад, в ніч перед згадуваним наступом групи В. Зелінського (4 грудня) з I корпусу втекло 19 підстаршин і 72 стрільці, які захопили із собою кулемети, 19 коней та інше майно. За короткий час перебування цієї частини на фронті її становище погіршилося катастрофічно. У звіті за 18 грудня зазначалося, що через моральний стан і настрій корпусу та «перенасиченість» району його розташування «всякого роду агітацією» втеча з війська сягнула небувалих масштабів [947].

Версії та гіпотези, що висуваються «заднім числом» як альтернативні скоєному командуванням УГА (а їх чимало), гадається, всерйоз сприймати не варто. По-перше, — що сталося — те сталося, колесо історії назад не повернути і не перевірити можливості реалізації інших варіантів розвитку подій. По-друге, неупереджений аналіз ситуації доводить, що обнадійливих, реальних альтернатив вона в собі об'єктивно просто не несла. І все ж, мабуть, більше з морально-ідеологічного боку однозначно оцінити договір між УГА і денікінцями непросто, швидше за все — неможливо.

Українське командування розуміло, що Добровольча армія з кожним днем дедалі перетворюється на «живий труп». Однак воно, водночас, також усвідомлювало, що, падаючи, цей «труп» може розчавити Галицьку армію.

Під тиском більшовиків добровольці відступали через український фронт, де знекровлені тифом галицькі частини були нездатні на будь-яку протидію. Якби вони спромоглися протриматися хоча б шість-сім тижнів, то потреба у галицько-денікінському союзі відпадала б сама собою. Проте не було впевненості, що за цей час вони не будуть повністю розтрощені, загинуть.

Історики дають різні оцінки союзу між Галицькою армією і А. Денікіним, кваліфікуючи його навіть «поворотною подією нової української історії» [948]. Важливо підкреслити, що М. Тарнавський та Начальна команда УГА від самого початку розглядали союз з добровольцями як вимушений крок і тимчасовий маневр. Вони вважали своїм головним завданням будь-якою ціною зберегти армію для подальших змагань за українську державність і, насамперед, у боротьбі проти Польщі за звільнення Східної Галичини. Ціною величезних зусиль та неймовірних втрат, у тому числі і моральних, поставлену мету у той конкретний момент бодай частково було досягнуто [949]. Однак ніяк не можна скидати з рахунку й того, що перехід Української Галицької армії у табір денікінців остаточно розбив соборницький фронт українства, наніс непоправного удару по соборницькому процесу взагалі, привів навіть до формальної денонсації Акта злуки від 22 січня 1919 р. [950].

Галицька армія становила переважну частину військового потенціалу УНР 1919 р. Однак поряд з нею існували й частини, сформовані з наддніпрянців. Під кінець року вони опинилися в особливо скрутному, по-суті у безвихідному становищі. Але, не бажаючи примиритися з поразкою, здатися на ласку переможців, борці за українську ідею, українську справу на засіданні уряду з участю командувачів військовими частинами 6 грудня 1919 р. ухвалили рішення розпочати похід тими збройними силами, що збереглися, у запілля ворога. Було також ухвалено, що у ворожому тилу, але окремо від військових груп, буде перебувати й уряд, який делегує до кожної дивізії своїх політичних референтів — П. Феденка, В. Скляра, Ю. Чубука, М. Герасима, Загурського, М. Левицького і В. Савенка3. Вони мали провадити політичну роботу серед населення й підгримувати зв'язок з Радою міністрів.

Загальна та й військова ситуація була вкрай складною. Армія УНР танула буквально на очах, і залишалось незрозумілим, наскільки вона готова до походу, до будь-яких серйозних бойових операцій. Епідемія тифу, хоч дещо й вгамувалася, продовжувала виривати з рядів бійців усе нові жертви. Саме тоді захворів і головнокомандуючий Дієвою армією, популярний у військах В. Тютюнник (невдовзі, 19 грудня 1919 р., він помер). Військове командування відверто висловлювало невдоволення від'їздом С. Петлюри за кордон (Головний отаман не знайшов за можливе навіть попрощатися з ним) [951].

Однак часу на роздуми, на збори не було зовсім, і того самого дня армія залишила Чорторий.