Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1919

З погіршенням ситуації на денікінсько-більшовицькому фронті перспектива дотримання угоди між Добрармією та УГА дедалі зменшувалася, що, своєю чергою, надавало галицькому командуванню більших моральних підстав для свободи дій. За таких умов, за наказом начальника штабу генерала Г. Ціріца від 20 листопада 1919 р. розпочалася реорганізація Начальної команди за німецьким зразком. Команда була поділена на три відділи: оперативний, матеріальний та загальний, які, відповідно, очолили отамани Н. Ціммерман, Зеєґорш і О. Лисняк. На відповідний кшталт почала здійснюватися перебудова корпусних структур, проте її не встигли завершити.

З від'їздом галицького уряду за кордон Начальна команда була змушена взяти на себе, крім військово-стратегічних, виконання ще й політичних функцій. Коли М. Тарнавський тимчасово замінив на посаді командувача армією О. Микитку, першим його наказом від 17 грудня 1919 р. стало створення при Начальній команді «на час відсутності Диктатора» політичної референтури «як дорадчого органу Начального Вождя». Її очолив голова радикальної партії, відомий галицький діяч І. Макух.

Поряд з цим, Начальна команда була змушена вживати активних заходів для розшуку місця перебування Є. Петрушевича та налагодження з ним сталого зв'язку. 2 грудня 1919 р. у Відень на ім'я посла В. Сінгалевича була направлена телеграма з проханням «подати… до відома, де находиться Диктатор». У посланні йшлося про те, що він або інший наділений відповідними правами член уряду «повинен якнайскорше прибути до Одеси для подальшого проведення політичних переговорів з правительством Денікіна»3. І надалі в листуванні та через спеціальних кур'єрів військові чини переконували політичний провід ЗУНР у необхідності перебування його представників в Одесі для ведення переговорів з Антантою з питань повернення українських полонених, матеріального забезпечення армії та з інших проблем військово-політичного характеру. Документальні матеріали дозволяють стверджувати, що Є. Петрушевича регулярно інформували про стан Української Галицької армії, зміни в командуванні, настроях вояцтва тощо, але він практично самоусунувся від керівництва військом [934].

З середини листопада 1919 р. військово-стратегічне становище УГА ставало дедалі критичнішим. Зі сходу денікінський фронт танув під тиском Червоної армії, із заходу почали знову загрожувати польські війська. На півдні стояли «нейтрально-ворожі» румуни. Толерантні раніше стосунки із загонами повстанців тепер змінилися на відверто ворожі.

Особливо насторожено галицьке командування слідкувало за поляками, які, спираючись на домовленості з С. Петлюрою, А. Лівицьким та іншими провідними діячами УНР, наприкінці 1919 р. почали виявляти не лише політичну, а й військову активність.

Відтак, щоб «оминути проливу крові та безпорядків», уже 16 листопада вони ввійшли до Кам'янця-Подільського. В місті було заарештовано більше сотні галицьких офіцерів та старшин. Запобігаючи можливим сутичкам на фронті, генерал Н. Шиллінг наказав, щоб у випадках зустрічі з польськими частинами галицькі підрозділи «не входили з ними в бої», а повідомляли, що вони є «частиною збройних сил Півдня Росії» і вважають поляків за «союзників в загальній боротьбі з більшовиками». Після цього, на прохання Начальної команди, було видано ще одну директиву, яка спрямовувала на таке планування військових операцій, яке б запобігало зіткненню УГА та польських частин [935].

Союз з А. Денікіним змінив ставлення до УГА з боку українського населення Наддніпрянщини. На ґрунті взаємної неприязні знову почали виникати збройні сутички. Селян гостро карали за напади на вояків. Наприклад, за вбивство чотирьох галицьких стрільців та крадіжку військового майна мешканцями сіл Біликівка та Майдан Головчинський тут було зруйновано три хати та вистрілено до 120 набоїв (отже, не виключено, що були людські втрати). Вислана після цього делегація селян запевнила командирів у своїй лояльності до Галицької армії [936].

На подібному ж тлі періодично вибухали і збройні конфлікти з повстанцями, що представляли чисельні «самостійні республіки». Про це промовисто засвідчив конфлікт з «батьком» Шепелем, який, зібравши загін із близько 2 тис. крісів, 50 кулеметів і шести гармат, почав грабувати розташовану в Хмельнику базу УГА. За наказом штабу Військ Новоросійської області «для наведення порядку» 8 грудня Начальна команда вислала сюди панцерник та 20 вояків. Але цих сил не вистачило для виконання завдання. Більше того, в ніч на 25 грудня Шепель без перешкод зайняв Вінницю, де вивісив жовто-блакитний прапор, а галичани без опору залишили місто. Щоправда, частина стрільців приєдналася до шепелівського загону [937].