Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1919

Продовжуючи свої інформації, Чарноцький сказав, що польське командування згоджується зайняти лінію Камя'нець-Проскурів з тим, що наше військо може розташуватися в районі Проскурів- Шепетівка-Чуднів. Крім того, нам забезпечувався вільний транзит по лінії Шепетівка-Новоград-Волинський(Звягель) — Коростень-Житомир. З большевиками, казав Чарноцький, заключайте покищо тільки військовий союз. Денікін гине. При зустрічі з польським військом він битися не буде. Тільки заявить протест з приводу того, що поляки зайняли Волинь і Поділля, і на тому кінець. Мусите підтримувати контакт з Румунією.

…Але скоро виявилося, що всі ці солодкі слова Чарноцького були нещирі. В кожному разі вони обійшлися нам дуже дорого» [917].

Хоч І. Мазепа і не акцентує уваги, проте не можна не помітити, що українському керівництву в реалізації накреслюваних планів весь час заважали: саботажем — залізничники, повстаннями — селяни, диверсіями — денікінці. Чергові зауваження, що перешкоди чинили «переважно неукраїнські елементи, в руках яких фактично перебували майже всі організаційно-технічні засоби нашої боротьби» [918], сприймаються скоріше як незграбні спроби не стільки прояснити ситуацію, скільки бодай щось сказати, навіть таке, чому сам автор, очевидно, не вірить.

Довірившись польському зв'язковому Чарноцькому, український уряд, С. Петлюра заїхали врешті-решт до Чорного Острова й опинились у безвиході. Польські військові частини відступали за Збруч, а український фронт фактично вже не існував. «Після короткого засідання ради міністрів з участю Петлюри вирішено негайно кинути вагони і, скоротивши урядовий аппарат до мінімума, переїзджати автами та кіньми на Старокостянтинів, — пише І. Мазепа. — Уряд скорочено до пяти осіб: Мазепа, Черкаський, Шрамченко, Безпалко і Красний. Одночасно Петлюра видав наказ армії, щоб всі частини скупчувались в Старокостянтинові і відходили в напрямі на Шепетівку. Щодо штабу армії було наказано: всім, хто бажає, вирушити походом з армією, решту розформувати.

Петлюра того ж дня відїхав автом на Старокостянтинів. Майже всі урядовці і штабові старшини, між ними ст. Сінклер, полк. Капустянський і начальник постачання Бондарівський, під загальним керуванням товариша міністра внутрішніх справ П. Христюка і товариша міністра освіти Н. Григорієва, виїхали до Волочиська і далі в Польщу. Останніми на другий день покинули Війтівці члени уряду і коло 30 чоловік урядовців, які автами і кіньми помандрували на Старокостянтинів. Всі архіви, яких не можна було вивезти, спалено» [919].

Пересвідчившись, що у відносинах з поляками українці потрапили у пастку, С. Петлюра, уряд зрозуміли, що треба шукати шляхи збереження військових частин, які ще намагалися віднайти місце, куди можна було б відступити й, перегрупувавшись, відпочивши, відновити боєздатність.

Незважаючи на неймовірну скруту, «уряд вважав, що ще не настав час для ліквідації регулярного фронту. Був проект розташувати військо десь далі на північний схід і там дати йому спочити. Тому по приїзді (26 листопада) в Старокостянтинів, на спільному засіданні уряду і Петлюри, з участю Юнакова, вирішено продовжити відступ в напрямі на Бердичів, щоб відірватися від денікінців і якнайшвидше ввійти в безпосередній звязок з большевицьким військом, що з півночі наступало проти армії Денікіна. Всі ми дивилися на цей план, як на останній крок для продовження боротьби регулярним фронтом» [920].

Цікаво, що це вже другий за короткий час випадок (перший — це переговори з Ф. Платтеном), коли С. Петлюра погоджувався ввійти в контакт з більшовиками задля спільної боротьби з білогвардійцями.

Причому, був момент, коли, за свідченням І. Мазепи, С. Петлюра готовий був на особисту жертву — відійти від справ саме для того, щоб зняти перешкоди на шляху якнайшвидшого досягнення угоди з радянською владою [921]. Мабуть, у цьому епізоді можна вбачати й інші аспекти, інші мотиви намірів С. Петлюри, його оточення (Січових стрільців, А. Мельника тощо). Зокрема, дедалі наочніше виявлялась неможливість опанувати новим сплеском отаманщини.

Незважаючи на практично безвихідне становище, втрату кожного дня все нових і нових пунктів, керівництво УНР продовжувало нескінченні наради «з інформаційною метою і для підбадьорення» [922]. Повний безлад, всеохоплюючий розклад М. Шаповал передає через низку скупих фактів, які, красномовніше за будь-які епітети, відтворюють тодішню атмосферу: «Зі сходу тиснули большевики, з півдня денікінці, з заходу поляки, а рештки української армії збились в мішок, або так званий чотирьохкутник смерти. В містечку Любарі сталася остання катастрофа. «Героями» її були повстанські отамани, що зі своїми частинами входили в склад армії УНР: Данченко, Волох і Божко. Волох і Данченко приходили в штаб Петлюри і заявили, що роля головного отамана скінчена, що з трьох ворогів (большевиків, денікінців, поляків) треба вибирати для миру одного, бо з усіма битись не можна.