Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1919

Однак вирок відповідав настроям військового загалу, хоча сам судовий фарс і залишив відчутний присмак гіркоти. Після публічного виправдання ще більше зріс авторитет М. Тарнавського, так що його навіть почали називати «українським Гарібальді».

Уже 16 грудня через хворобу генерала О. Микитки він знову почав виконувати обов'язки командувача Української Галицької армії, а відтак втілювати у життя умови договору, за укладання яких нещодавно стояв перед судом. Полковник А. Шаманек був призначений командантом I корпусу [903].

З нагоди «братання» Української Галицької та Російської Добровольчої армій 22 листопада відбулось урочисте богослужіння. Українське населення назовні ніяк не відреагувало на загалом нерядову політичну подію. Воно просто звикло до постійних змін влади і, турбуючись про самовиживання, напевно, й не намагалося розібратися у «тонкощах військової дипломатії». Найтрагічнішим наслідком листопадових 1919 р. подій став відкритий розкол українського соборницького фронту, коли обидві сторони почали відкрито звинувачувати одна одну в «зраді». Напруженість у стосунках і суперечності між урядами, а особливо міжпартійна колотнеча, тепер уже повною мірою охопили Галицьку та Наддніпрянську армії. Орган Начальної команди «Козацький голос» проводив лінію, що договір з А. Денікіним продиктований важким становищем в армії, тому він має виключно військовий характер і необхідний для продовження боротьби. Найбільш наполегливо доводилася незмінність ідейної платформи УГА: «Договір дає… можливість заспокоїти потреби армії при рівночаснім невириченні наших ідеалів», а «галицький стрілець до смерті залишиться вірним ідеї, за яку вмерло стільки його товаришів»2.

На протилежних, навіть відверто ворожих позиціях стояв друкований орган штабу Дієвої армії УНР «Україна», який поступово перетворювався на головний рупор антигалицької кампанії. В серії статей із промовистими назвами «Як готувалась зрада», «Зрадницький акт», «Державна зрада» та інших генеза політичної поведінки керівництва ЗУНР і УГА виводилася ще з київських подій та наступних військово-оперативних прорахунків, за які вся провина звалювалася на Начальну команду. Звучали гіркі докори і закиди, що галичани постійно і свідомо вели «подвійну гру». «Сталось те… від чого на саму думку кров застигає в жилах, — наполягали ідеологи наддніпрянців. — Нас зрадив не тільки генерал Тарнавський і його військові однодумці — цю зраду підготували, виконали і далі підтримують галицькі верховоди, що на нашім хліб-солі приютилися…»3.

Таким чином, головними винуватцями поразок уряду та армії УНР оголошувалася «Диктатура» (влада Диктатора. — В. С.), яка «погубила наш національний ідеал… власними руками зруйнувала те, чого не могли доконати ні більшовицькі, ні денікінські армії». «Україна» доводила, що саме галицький політичний провід разом із Начальною командою «пограбували наше майно, довели до жебрачої торби нашу наддніпрянську армію, опустошили нашу воєнну скарбницю…» [904]. Найжахливішим у цьому протистоянні стало створення нового образу ворога: «В той час, коли дні Денікіна на Вкраїні вже пораховані, - відзначалося в одній з передовиць «України», — на шляху до Києва стоїть тільки одна перешкода — багнети галицької армії, повернені проти нас Диктатурою» [905].

Така сліпа ненависть і відверта ворожість посилено нав'язувалися наддніпрянському вояцтву. Однак, трохи оговтавшись від нападу гніву, військове керівництво УНР дещо пом'якшило тон виступів. У статті «Історичний момент», надрукованій у тій же газеті «Україна» за 14 листопада 1919 р., воно вже «заявляло прилюдно», що «сама Галицька армія в своїй цілості і в тім нашім національнім спільнім нещастю нічим не провинилася», бо стала «жертвою обдуманої зради, як і ми Наддніпрянці». Отже, обвинувачення «братерської Галицької армії» було би «страшною кривдою» і «кинуло би між нас страшну пошесть недовір'я».

З іншого боку, у листопаді 1919 р. галицьке стрілецтво приголомшив «витік інформації» (звісно, провокаційний), буцімто до рук денікінців потрапив «скарб Петлюри», який складався з великої кількості золота та цінних паперів європейських і американських фірм. Це дало ґрунт для поширення чуток про те, що лише невеликої частини цього скарбу могло вистачити на задоволення всіх потреб Галицької армії [906]. Так обопільно поглиблювалася неприязнь і ворожість у стосунках між галицьким і наддніпрянським вояцтвом.