Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1919

Укладення договору з А. Денікіним, як швидко з'ясувалося, не розв'язало проблем, які стояли перед УГА. Особливо примарними стали надії на повернення в Галичину.

Єдине, що вималювалося з усією трагічною очевидністю — со- борницькі зусилля, спроба створення єдиної української держави, оборони її від ворожих зазіхань вичерпали себе остаточно, зазнали невдачі і не мали скільки-небудь оптимістичної перспективи.

Вважаючи денікінський фронт головним, концентруючи основні зусилля на південному та південко-східному напрямах, командування Червоної армії знайшло можливість водночас активізувати наступальні дії й на боротьбі проти Дієвої армії УНР. Ситуація тут виглядала дедалі сприятливішою з посиленням внутрішніх суперечностей між С. Петлюрою та Є. Петрушевичем, галичанами й наддніпрянцями, їх військовими формаціями.

До того ж акція УГА (перехід у білогвардійський табір) не привели до зняття напруги між УНР і денікінцями, які мали на Правобережжі понад 25 тис. свого війська.

Червона армія, зосередившись головними силами в районі Житомир-Коростень, усю свою увагу звернула на забезпечення свого лівого флангу з боку Києва.

На правому ж крилі, проти поляків вона тримала заслон у районі Звягеля. Взагалі її фронт проходив по лінії Київ-Бердичів-Шепетівка. Свій рух на південь вона стримувала, чекаючи наслідків подій на Лівобережній Україні [907].

Нарешті, на кордоні з Польщею польські війська після тривалих перетрактацій з українським командуванням й урядом взяли курс на нейтралітет відносно Армії УНР, хоча польські роз'їзди вряди-годи заходили в смугу розташування українських військ, викликаючи чималі непорозуміння.

Український уряд вирядив спеціальну делегацію до Варшави, щоб остаточно порозумітися з поляками, надавши делегації повну свободу дій у разі, якщо з'явиться можливість домовитися про спільні дії проти червоних. Перший етап переговорів проходив у не вельми сприятливій атмосфері, хоч уже тоді закладався ґрунт для подальших порозумінь з поляками.

Перехід УГА в табір денікінців не тільки не розрядив напруженість у відносинах між наддніпрянським і галицьким керівництвом,

а, навпаки, дедалі більше активізував протиборство.

Керівництво ЗУНР вимагало, щоб негайно був призначений до Директорії один галичанин, щоб С. Петлюрі було залишено лише посаду Головного отамана, але від оперативних справ його усунули б, щоб було змінено уряд і щоб міністром фінансів став галичанин. Коли С. Петлюрі стало відомо про ці домагання, він відповів: «Відійти завше лекше, а відповідальність? Я її беру на себе і в слушний момент сам дам справоздання зі своєї роботи перед народом, представленим в організованому вигляді» і закінчив: «Я сьогодні так зроблю, я сам і відповім, коли цього буде треба, за свою діяльність» [908].

12 листопада 1919 р. Рада Міністрів запропонувала Є. Петрушевичу, щоб він підпорядкував УГА Головній команді УНР, тобто С. Петлюрі. «Петрушевич лежав хворий, з двома револьверами біля себе, а будинок його був оточений вірними стрільцями з кулеметами і т. п., бо він боявся арешту, — повідомляє М. Шаповал. — Довгі розмови не довели ні до чого, бо Петрушевич відмовився категорично передати команду Петлюрі, кажучи, що він не може відважитись передати армію людям, які її дорешти зруйнують, бо він їм не вірить і т. п. Скінчилось нічим» [909].

На засіданні Ради Міністрів 14 листопада 1919 р. було вирішено здати Кам'янець полякам і пробиватися до Дніпра окремими частинами.

Члени Директорії А. Макаренко {14} і Ф. Швець {15} домоглися дозволу на від'їзд за кордон. С. Петлюра, очевидно, не дуже заперечував проти «відрядження». Окремою постановою А. Макаренку й Ф. Швецю було надано широкі повноваження:

«1. Брати участь в Мировій Конференції в Парижі та інших міжнародних конференціях для заступництва інтересів У. Н. Р.

2. Мати вищий контроль над діяльністю усіх урядових інституцій У. Н. Р. за кордоном і окремих урядових осіб з правом скорочення штатів цих інституцій і зміни розміру утримання персоналу.

3. Заключати прелімінарні договори і політично-мілітарні договори від імени У Н. Р. з іншими державами і т. д.»1.

На цьому ж засіданні була ухвалена постанова у зв'язку з письмовою доповіддю голови варшавської місії А. Лівицького у справі надання йому остаточних директив.

В цій постанові, яка певний час мала залишатись таємною, говорилося: «Маючи на увазі всі умови й обставини, в яких перебуває У Н. Р. в сучасний момент, визнати необхідним дати згоду на встановлення кордонної лінії між У Н. Р. і Республікою Польською по лінії Бартелемі через територію Галичини і по річці Турії через територію Наддніпрянської України, а в випадку необхідності — по річці Стирі. Зазначений територіяльний кордон є той максимум, на який може піти уряд. Щодо поставленої вимоги негайного принципового визнання урядом в справі аграрній — принципу власності, то визнати можливим лише заявити, що остаточне вирішення принципових і інших основ, на яких має бути переведена аграрна реформа, належить лише Парламенту У Н. Р.» [910].