Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1919

На засіданні Ради народних міністрів за участю членів Директорії, що відбулося 22 вересня, ухвалили розпочати військові дії («акції») проти Добрармії. Підстави для цього давали перехоплені української розвідкою донесення про плани останньої. В обнародуваній через два дні відозві Директорії й уряду до народу України визначалася програма подальшої боротьби. В ній наголошувалося, що «широкі простори нашої родючої землі забрав кацапський царський генерал Денікін», який «вертає панам добуту селянською кров'ю землю і відбирає громадські права у робітника», «жорстоко переслідує українських діячів» та «несе нове поневолення України». Декларація закликала: «Всі, хто має силу і любов до свободи…, кому дорога демократична єдина свободна Українська Республіка, вставайте до посліднього рішучого бою з нашим ворогом» [842].

Важко сказати, які почуття пробуджували у народній душі подібні гасла. Швидше за все, вони сприймалися вже без особливого ентузіазму, оскільки простий люд інтуїтивно очікував чергової зміни влади. А те, що кожна наступна приносила свої випробування і біди — то стало майже природним. А відтак домінували тривога, страх, відраза до будь-якої влади, небажання їх підтримувати, надія якось «перебути» до того часу, коли вселенська колотнеча вщухне і можна буде повернутися до звичного мирного плину життя, до праці, за якою дедалі скучали роботящі руки. Відозва до українського населення від 24 вересня 1919 р. стала першим виявом реальних соборницьких прагнень, адже два українські уряди публічно підносили голос у справі загальнонаціональної ваги. Тоді багатьом здавалося, що нарешті «лід взаємного недовір'я… проломано і знайдено спільну лінію для продовження боротьби за незалежну Україну» [843].

Але такі надії швидко розвіялися, чергова спроби відновити соборний фронт виявилася недовготривалою.

Військово-політична ситуація в Україні у другій половині вересня 1919 р. залишалася складною, хоча, за умови вмілих дій, перед українськими арміями відкривалася певна перспектива продовження боротьби. Денікінські війська нараховували в Україні близько 40 тис. добровольців, головні їх сили були спрямовані на Жмеринку і Балту. Сконцентрованим в районі Житомира-Коростеня більшовицьким військам (18–20 тис.) з лівого крила (з боку Києва) загрожували добровольчі частини, а з правого — поляки, головні сили яких знаходилися під Рівним. Отже, українські війська були змушені утримувати майже 400 км. фронт. За такої розстановки сил, згідно з планами командування, I i II галицькі корпуси стали передислоковуватися на лінію вздовж залізниці Козятин-Христинівка, II корпус — переміщуватися під Бердичів, Запорізька група — в район Вапнярки, а Волинська залишалася в резерві.

За наказом штабу Головного отамана від 28 вересня офіційно ліквідовувався вже фактично неіснуючий поділ на армійські групи. Таким чином, Запорізька група поверталася у розпорядження командування військ УНР, а 2-га галицька бригада підпорядковувалася Начальній команді. Лінія стику між УГА та армією УНР проходила в районі Браїлів-Липовець. Проте, як часто буває, на перший план виходили не стільки абстрактні чисельні характеристики, а якісні — боєспроможність, моральний стан вояків, усвідомлення необхідності боротьби. А, тимчасом, загальний стан українського війська дедалі погіршувався. Широких масштабів набирало дезертирство. Оголошена мобілізація принесла мізерні наслідки. Крім нестачі боєприпасів, з наближенням холодів не менш загрозливою небезпекою ставав брак одягу та медикаментів. Коментуючи таке становище, історик-мемуарист відзначав, що ні з політичного, ні з військового боку ця війна не давала надій на перемогу, лише «честь молодої Української армії диктувала: або вмерти, або перемогти» [844]. Підтримувана Антантою, Денікінська армія намагалася перехопити стратегічну ініціативу.

Однак, просуваючись на північному відтинку Лівобережної України, вона зазнала доволі гострого удару з боку Червоної армії. На військово-політичне становище Добрармії в Україні дедалі впливали її взаємостосунки з місцевим населенням. Не секрет, кожна військова формація вирішувала свої продовольчі потреби за рахунок селянства, отже, суть проблеми полягали в тому, якими методами це розв'язувалося та яких втрат і страждань зазнавало населення внаслідок «експропріацій».

До речі, сам А. Денікін у своїх мемуарах доволі виважено і самокритично підходить до цього болісного питання. Зокрема, він визнавав, що «за межею, де закінчувалися «військова здобич» та «реквізиції», відкривалася сумна безодня морального падіння. Насилля і грабунки. Вони… чинилися червоними, білими, зеленими — наповнюючи новими слізьми та кров'ю чашу страждань народу…». Таким чином, часто стиралися риси, що «відділяли образ спасителя від ворога», але «боротися з хворобою» — було «марно».