Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1919

А відтак і «визволителі» від радянської влади приносили чергові розчарування та втрати…» [845].

Намагаючись знайти у складному переплетінні соціально-економічних, політичних, національних, ідеологічних процесів якомога зручнішу, «виграшнішу» лінію поведінки, штаб Головного отамана 27 вересня 1919 р. видав директиву, згідно з якою під час зіткнень між більшовиками і добровольцями українські війська мали займати очікувальну позицію для того, щоб ворогуючі сторони якомога більше себе знекровили [846]. Проте додаток до наказу, в якому йшлося про можливу підтримку українськими військами наступу поляків на Коростень, викликав відкрите невдоволення з боку галицьких частин.

Між тим, наприкінці вересня українські війська силою обставин почали втягуватися в активні військові дії, їм не вдалося зберегти бажаний для них «нейтралітет». Спочатку головний тягар наступу ворожих частин довелося стримувати армії УНР та УСС, які перебували в районі Христинівки, що являв собою виступ у місці розташування Добрармії. Бойові дії точилися з перемінним успіхом: 25 вересня денікінці зайняли Балту, але 2 жовтня їх вибили з Монастирища. Намагаючись допомогти армії УНР, УГА зайняла відтинок фронту між Монастирищем та Севастьянівкою, так що лінія стику між ними пересунулася до Брацлава. В цей час галицькі частини виглядали доволі перевтомленими від постійних передислокацій на напрямках можливих ударів противника. Через фактичну втрату боєздатності на протибільшовицькому фронті війська II корпусу відвели в резерв.

Протистояння між українськими та денікінськими військами точилося з перемінним успіхом. Аналіз початку бойових дій між ними дозволяє судити, що обидві сторони не вважали одна одну за головного ворога, а тому, у випадках зіткнення, більше прагнули зберегти людські й матеріальні ресурси для наступної боротьби. То ж, Добрармія не поспішала досягти вирішальної переваги над українськими військами, які, своєю чергою, не дуже турбувалися щодо небезпеки прориву білогвардійцями фронту оборони. Хроніка засвідчує хіба що успіх галицької зброї у деяких локальних операціях, як, наприклад, бій 10 жовтня в Цибулеві, а також бій під Монастириським, де кінна чота УГА розбила залогу зі 150 піхотинців і 30 вершників, захопивши полонених та чимало майна1.

Розраховувати за таких обставин на перехоплення стратегічної ініціативи було, звісно, марно, хоч 12 жовтня 1919 р. розпочався спільний наступ армії УНР і ІІІ галицького корпусу. Бригади УСС відразу захопили Мишків, але вже наступного дня втратили цей населений пункт. Просуваючись у цей час уздовж залізниці, галицькі частини під командою А. Кравса здобули Монастирище2. Однак, спрямовані на Чечельник і Бершадь, наддніпрянські війська не змогли виконати поставлених завдань. Однією з причин цієї невдачі стали анархічні дії повстанських загонів, які на свій розсуд, задля власної вигоди почали вдаватися до свавільних незапланованих виступів. Так, загін отамана Нечая, що складався з тисячі піхотинців і кавалеристів, несподіваним ударом 13 жовтня захопив Житомир. Ця подія змінила плани українського командування, яке збиралося опанувати містом дещо пізніше. Проте отаман Нечай не прийняв пропозиції про підпорядкування свого загону штабові Головного отамана та спільне володіння Житомиром1. Скориставшись суперечкою, внутрішніми тертями, денікінці легко відбили місто.

Активізація українських військ викликала рішучу протидію білогвардійців. З метою розчленування суцільного фронту українських армій, щоб потім розбити їх поодинці, 14 жовтня 1919 р. частини Добрармії вдалися до потужного контрнаступу. У впертих боях наддніпрянські підрозділи відійшли до Бугу, тому головний удар ворога довелося стримувати частинам III корпусу УГА. Пристосоване до європейських методів польової війни, галицьке стрілецтво тепер безпосередньо зіштовхнулося зі степовою тактикою ведення боротьби донських козаків. Піхотні підрозділи з великими труднощами протистояли ворожій кінноті. Не лише її несподівані наскоки, але й, навіть, постійна загроза нападу морально й фізично виснажували галицьке вояцтво. Перевага денікінців у кавалерії забезпечувала високий рівень розвідувальної служби, а головне — вони могли краще маневрувати на обмеженому просторі. В результаті війська генерала А. Кравса були змушені відійти до Калинівки. Про найбільш знекровлені тоді 2-у та 8-у бригади стрілецтво склало пісню: «Під Дашевом, під Сорокою восьма бригада пропала…».