Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1919

Після київської катастрофи шансів на відновлення боротьби українським соборницьким фронтом ставало дедалі менше. Укладене за таких умов 1 вересня 1919 р. спільною галицько-наддніпрянською делегацією перемир'я з Польщею стало демонстративним актом «української солідарності» перед потенційними союзниками і ворогами. Згідно з умовами цього акту сторони зобов'язувалися утримуватися від ворожих акцій та здійснити обмін полоненими. Між ними встановлювалася «нейтральна зона», яка окреслювалася річками Збруч та Жванчик [833]. Після закінчення місячного терміну перемир'я воно продовжувалося кожні наступні десять днів.

Українська Галицька армія знову опинилася між більшовицьким і денікінським фронтами. За таких обставин Начальна команда взяла курс на збереження організаційної цілісності підконтрольних їй сил як головного фактора продовження боротьби. Щоб надати стрілецтву необхідного відпочинку майже всі галицькі частини 2–4 вересня 1919 р. були відведені в райони Ігнатівка-Васильків та Козятин- Бердичів [834]. Настрої, що панували тоді у політичному та військовому керівництві, певною мірою передає виданий М. Тарнавським 6 вересня наказ.

У ньому відзначалося: не слід «піддаватися настроєві», «провід має все спокійно обдумати», щоб, вибравши момент, знову йти вперед [835]. Але вектор його поглядів явно спрямовується в бік А. Денікіна. Зокрема, відведення військ у вказані райони диктувалося прагненням уникнути можливого зіткнення з наступаючою Добровольчою армією. Водночас Начальна команда направила делегацію на чолі з отаманом П. Бубелою для переговорів з генералом М. Брєдовим щодо спільного володіння Києвом4, але вони не принесли жодних позитивних наслідків.

Виходячи із загальних змін у військово-політичній ситуації, в Україні дедалі виразніше окреслювалася перспектива створення українсько-денікінського антибільшовицького блоку. До цього ж підштовхували англійські та французькі урядові й дипломатичні кола, що намагалися згуртувати весь потенціал антирадянських сил.

Щоправда, дослідник М. Ковальчук, гадається, дещо перебільшує прагнення офіційних Лондона і Парижа домогтися порозуміння між А. Денікіним і С. Петлюрою [836]. Вірніше, таке прагнення загалом існувало й певні дипломатичні зусилля здійснювалися, однак кінцевою метою мали не налагодження рівноправних стосунків між двома антибільшовицькими суб'єктами, а підпорядкування армії УНР Збройним силам Півдня Росії для зміцнення їх потенціалу й реалізації єдинонеподільських планів.

Останній момент був вирішальним і переважував навіть тверезе розуміння того, що розбрат між можливими антирадянськими силами і конфліктні відносини між ними послаблюють обидва табори, об'єктивно спрацьовуючи на посилення Червоної армії, більшовиків. Абсолютною безглуздістю виглядала перспектива війни між білими й УНР. Однак і цей аргумент відступав перед жадобою розгрому червоних і ліквідації всіх завоювань революційної доби. Виходячи з ідейних засад білогвардійського руху, та під впливом своїх початкових гучних перемог, А. Денікін демонстративно відкидав будь-яку можливість замирення з українцями які б погляди вони не сповідували — чи автономістсько-федералістські, чи самостійницькі. Він прямо заявляв, що коли «петлюрівці» не капітулюють чи не приєднаються до нього, то вони будуть вважатися такими ж ворогами, як і більшовики [837].

Ця позиція знаходила реалізацію і у військово-політичних документах. Так, у розпорядженні головнокомандування Збройних сил Півдня Росії штабу військ Новоросійської області від 1 вересня 1919 р. прямо говорилося: «Ми Української республіки не визнаємо, — воюємо за єдину Росію і ніяких збройних сил, окрім російських армій, на території Росії не допускаємо. Тому петлюрівці повинні або роззброїтися, або залишити межі Росії» [838]. Зважаючи на це, перспектива укладення УГА союзу з Добровольчою армією могла бути реалізована тільки ціною розриву соборницького фронту.

Після київської катастрофи в оперативному відношенні УГА фактично вже почала діяти окремо від армії УНР. Це зумовило потребу проведення чергової внутрішньої реорганізації Галицької армії. Для утримання фронту між колишніми Східною і Центральною групами було створено нове армійське з'єднання. Група А. Кравса була знову розділена на I і III корпуси, які мали прикривати наступ потенційного противника зі сторони Києва та Козятина.

На Правобережжі України продовжували дислокуватися три головні військові сили — більшовицька, білогвардійська та українська. Але головна особливість військово-політичної ситуації, що склалася у вересні 1919 р., полягала в тому, що кожна з них намагалася уникнути лобового удару, очікуючи ймовірного зіткнення та взаємного обезкровлення двох інших противників.