Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1919

4 листопада частини 44-ї та 60-ї дивізій перейшли в наступ на Чернігів. Противник чинив впертий опір, але не витримав натиску радянських воїнів. 6 листопада підрозділи 392-го Таращанського полку 44-ї дивізії першими увійшли у Чернігів. Хоробро билися з ворогом 532-й стрілецький та кавалерійський полки 60-ї дивізії, якою командував М. Кропив'янський. Війська 12-ї армії, переслідуючи противника, форсували Десну південно-західніше і східніше Чернігова й створили плацдарми для подальшого наступу. 19 листопада радянські частини оволоділи важливим залізничним вузлом Бахмач і наблизилися до Конотопа й Ніжина. Бойові операції 12-ї армії сприяли успішному наступу на головному напрямі Південного фронту.

Ініціатива остаточно перейшла до радянського командування. Узгоджені дії частин 13-ї та 14-ї армій забезпечили визволення Харкова. В ніч на 12 грудня 1919 р. підрозділи 8-ї Червонокозачої та Латиської дивізій вступили в місто. Головні сили денікінців були розсічені на дві частини, які вимушені були відступати в різних напрямках, з кожним днем дедалі більше втрачаючи взаємодію. Одна частина відходила в південно-східному напрямку на Ростов, а друга — на південь — в Крим і Одесу. Успішне здійснення Харківської операції дало змогу радянським військам перейти у вирішальний наступ на Донбас.

Під час боїв проти денікінських з'єднань Зафронтбюро ЦК КП(б)У і Реввійськрада повстанських радянських військ України прагнули подати максимальну допомогу Червоній армії. 11 жовтня 1919 р. партизанським військам, що оперували у південних районах України, було наказано рухатися в північному напрямку, влаштовувати безперервні нальоти на денікінські частини, штаби, склади боєприпасів тощо, посилювати бойові операції на залізничних магістралях, виводити з ладу телефонний та телеграфний зв'язок противника.

Найактивніші операції розгорнулися на Лівобережній Україні, де проходили стратегічні залізничні комунікації і зосереджувалися головні сили білогвардійців. Радянські партизани допомагали частинам Червоної армії вибити денікінців з Ромен, Гадяча, Кобеляк, Полтави. Вони систематично влаштовували аварії поїздів на вузловій станції Лозова, висадили в повітря залізничні мости в районі Костянтинограда.

На багатьох ділянках залізниць, таких як Микитівка-Харків, Кременчук-Полтава, Ромодан-Гребінка, Ромодан-Бахмач, Гребінка- Крути, Нікополь-Кічкас, Пологи-Чапліно було зовсім розладнано рух поїздів, а в деяких місцях він зовсім припинився.

Великої паніки наробив наліт тритисячного загону партизан 3 жовтня на Полтаву. Иого вдалося відбити, лише підтягнувши значні сили білих. Не давали спокою добровольцям партизани Донбасу й Харківщини, Київщини й Чернігівщини.

Дезорганізація білогвардійського тилу була настільки відчутною, що практично не існувало місця, де б денікінці почували себе у безпеці. То ж, зрештою, визволення України було лише справою часу. І як не намагалися білогвардійці зачепитися за ті чи інші рубежі, вони неухильно втрачали позиції.

16 грудня богунці визволили Київ, 1 січня 1920 р. — Черкаси. В останні дні старого року визвольна хвиля докотилася й до Донбасу, який денікінці під ударами Червоної армії залишали поспіхом.

Денікінщина стала надзвичайно серйозним випробуванням для української національної державності, зокрема міцності її соборницького фронту, оскільки обороноспроможність УНР якнайбільше залежала від найчисельнішої та найбоєздатнішої її формації — Української Галицької армії.

Від часу переходу за Збруч і аж до осені 1919 р. бойові втрати галичан становили близько 2 тис. вояків, але їх поповнили за рахунок рекрутів з Наддніпрянщини. Отже, УГА не втратила своєї боєздатності. Проте залишення Києва надто негативно позначилося на загальному стані всієї української військової формації, а особливо ж — УГА. Щодо останньої: київської події — практично всі дослідники і мемуаристи схильні вважати «початком трагедії». Стрілецтво зазнало болісного морально-психологічного удару, адже українську столицю, яку здобули такими значними зусиллями, відразу, блискавично, без опору віддали противнику, який принаймні на той конкретний час чисельно значно поступався українським силам. Серед галичан знову почала ширитися зневіра у доцільність подальшої боротьби на Наддніпрянщині, і на такому тлі посилювалося прагнення за будь- яку ціну повернутися в рідний регіон. До цього підштовхувало й чергове загострення суперечностей між наддніпрянським і галицьким політичним проводом. Найвиразніше недовіра проявилася у тому, що на початку вересня 1919 р. в Кам'янці-Подільському було фактично запроваджено військовий стан, хоча місту не загрожували зовнішні вороги. Однак, саме для забезпечення «внутрішньої безпеки» галицького і наддніпрянського керівництва сюди перекинули з фронту найбоєздатніші частини, відповідно — 1-шу бригаду УСС та групу отамана Волоха.