Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1919

Очолювані підпільними партійними організаціями робітники і селяни України боролися з денікінщиною всіма засобами — від саботажу заходів білогвардійської адміністрації, страйків до найвищої форми боротьби — збройних повстань і масового партизанського руху. Спеціально для розгортання цієї боротьби військовий відділ ЦК КП(б)У в липні-серпні 1919 р. створив на території Полтавської, Київської, Катеринославської та Херсонської губерній 12 повстанських штабів, укомплектувавши їх керівний склад комуністами і перевіреними організаторами партизанської боротьби з місцевих безпартійних селян. Водночас він організував у Лубенському, Миргородському, Лохвицькому та Пирятинсько-Прилуцькому районах бази зброї і боєприпасів, запаси яких хоч і були невеликі, але їх вистачало для початку бойових операцій.

Для політичного керівництва повстансько-партизанським рухом поряд з губернськими партійними комітетами створювалися губревкоми, які уособлювали радянську владу на визволеній повстанцями і партизанами території.

На початку липня 1919 р. Зафронтбюро затвердило досвідченого організатора повстансько-партизанської боротьби комуніста Г. Колоса командуючим групою військ Лозово-Синельниківського району. Штаб групи, перебуваючи у Самарському лісі (Новомосковський повіт Катеринославської губернії), швидко встановив контакти з підпільними партійними організаціями і поширив свій вплив на досить значну територію — Донбас, Катеринославську і Полтавську губернії [823].

Окремі партизанські загони об'єднувалися в полки і бригади: 1-ша Новомосковська (комбриг М. Нікітін-Макаров) чисельністю близько 3 тис. бійців; 2-га — Катеринославська (комбриг О. Ніколашин (И. Лантух) — 2 тис. бійців; 3-тя — Полтавського району (комбриг З. Покус) — 4 тис. бійців; 4-та — Слов'янського району (комбриг Г. Успенський) — 1,5 тис. бійців; 5-та — Олександрівського району (комбриг Зубенко) [824]. Загалом у південно-східній частині Лівобережжя влітку 1919 р. активно оперувало щонайменше 11 тис. партизанів. Це були добре організовані загони, що взаємодіяли з частинами Червоної армії.

Робітничі партизанські загони Донбасу, якими командували комуністи Н. Ачкасов, М. Карнаухов, І. Чаплін, висаджували мости, руйнували залізничні колії на дільницях Лиман-Святогорськ і Лиман-Яма, пускали під укіс військові ешелони, перешкоджали вивозу вугілля з шахт. Окремі партизанські загони були досить численними. Так, у Краматорському районі діяв загін із 150 бійців, Лисичанському — із 400 чоловік [825].

Значного розмаху набрав партизанський рух на Харківщині. У с. Печеніги повсталі селяни знищили каральний загін білогвардійців. Після цього найактивніша частина повстанців пішла в ліс і продовжувала боротьбу. Партизанські загони оперували в Зміївському, Ізюмському, Куп'янському повітах.

Найбільш масовий повстанський рух виник у південних та східних губерніях України: на Херсонщині зосереджувалося 24 тис. повстанців, на Чорноморському узбережжі — 12 тис, у Катеринославській губернії та Донбасі діяло 45 партизанських загонів загальною чисельністю 35 тис. чоловік [826].

Зростання партизанського руху (сили лише одного штабу Лозово-Синельниківського району перевищували 35 тис. партизанів) [827]вимагало систематичного політичного і оперативно-тактичного керівництва.

З цією метою ЦК КП(б)У постановою від 28 липня створив Військово-революційну раду повстанських радянських військ Лівобережної України і Головний повстанський штаб. Командуючим повстансько-партизанськими військами було призначено Г. Колоса [828].

Провівши велику організаційну й політичну роботу, повстансько- партизанська реввійськрада в середині вересня 1919 р. видала наказ про посилення бойових дій у ворожому тилу. Особлива увага зверталася на проведення операцій на залізничних комунікаціях денікінців. Командирам загонів пропонувалося створити спеціальні підривні команди чисельністю від 5 до 25 чоловік, які мали руйнувати телеграфний і телефонний зв'язок противника, залізничні споруди, колії, підпалювати склади, висаджувати в повітря невеликі мости. Залізничні мости через Дніпро дозволялося руйнувати лише за особливим наказом.

Партизанська боротьба набирала дедалі організованіших форм, дії партизанських загонів ставали планомірнішими, узгодженіши- ми, охоплювали значну територію. Для прикладу можна навести штаб Лозово-Синельниківського району, командування якого у вересні 1919 р. оголосило про початок повстання в Новомосковсько- му і Павлоградському повітах Катеринославської губернії. Після тривалих боїв повстанці оволоділи Новомосковськом, встановили зв'язок з Нижньодніпровською (лівобережний робітничий район Катеринослава) підпільною більшовицькою організацією та за її допомогою розгорнули наступ на Павлоград. На залізничній магістралі Катеринослав-Харків поїзди курсували лише вдень, та й то під посиленою охороною. Партизани завдавали систематичних ударів по значній частині Південної залізниці, особливо на дільниці Олександрівськ-Мелітополь.