Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1919

Ще однією невід'ємною ознакою режиму стало потурання чорносотенству, розпалювання антисемітизму. У цьому вбачалося прагнення помсти, адже у складі соціалістичних партій, зокрема більшовицької, було багато євреїв. Білогвардійці інспірували близько 400 єврейських погромів, спрямовуючи лють шовіністично налаштованих маргіналів, люмпенів не лише на заможні верстви єврейства, а й на ремісників, крамарів, дрібних власників. Намагання єврейської буржуазії Катеринослава, Києва, Харкова увійти в контакти з денікінською владою (з метою припинення погромів) істотних результатів не дали.

На опанованих денікінцями територіях реставрувалися старі, дореволюційні порядки1, відновлювалася приватна власність на засоби виробництва. Повертаючись на втрачені підприємства, колишні їх власники ліквідували 8-годинний робочий день, який тепер тривав 11–12 годин, а заробіток не забезпечував напівголодного прожиткового мінімуму.

Надзвичайно тяжким стало становище трудящого селянства. Відновивши поміщицьку власність на землю, денікінці зобов'язали селян здати поміщику половину зібраного на його землях сіна, третину врожаю хліба, одну шосту — картоплі та овочів. Крім того, кожний селянин мав внести до 1 вересня 1919 р. одноразовий податок на потреби білогвардійської армії в розмірі 5 пудів зерна із зібраного цього року з кожної десятини землі врожаю. В разі несвоєчасної здачі податку хліб відбирали в примусовому порядку, але вже в подвійному розмірі. Повертаючись до своїх економій, поміщики за допомогою каральних загонів примушували селян зносити назад майно, вилучене свого часу комбідами, або сплачувати за нього непомірно величезні суми.

Наїзди каральних загонів супроводжувалися масовими розправами над селянами, розстрілами співчуваючих радянській владі, на яких вказували куркулі, що підтримали білогвардійців.

Не лише ліві сили кваліфікували час панування Добровольчої армії як період найчорнішої реакції та жорстокого білого терору.

Доки через «галицький чинник» надзвичайно складно й суперечливо розвивалися стосунки між УНР і денікінцями, а перебіг військових дій між ними, часом, взагалі неможливо логічно витлумачити, білий рух почав зазнавати дедалі відчутніших кризових впливів, внутрішньо швидко послаблювався. Наростали й масштабність, та сила ударів Червоної армії, яка сконцентрувала для операцій на денікінському фронті значний військовий потенціал.

У тилу у білогвардійців піднімалася дедалі могутніша хвиля масового невдоволення й спротиву. Стихійний рух намагалися очолити й спрямувати в організоване русло більшовицькі організації. Загнані в підпілля й жорстоко переслідувані, комуністи, тим не менше, впевнено збільшували свої ряди й посилювали свій політичний вплив. Скеровувало їх роботу створене ЦК КП(б)У на початку липня 1919 р. Зафронтове бюро (Зафронтбюро) на чолі з секретарем ЦК КП(б)У С. Косіором {11} . Воно відіграло велику роль як у керівництві партійним підпіллям, так і у розгортанні повстансько-партизанської боротьби.

Працюючи спочатку в Києві, потім у Брянську, Москві, Серпухові, Зафронтбюро через своїх агентів підтримувало постійний зв'язок з місцевими підпільними партійними організаціями, керувало їх діяльністю, надавало необхідну допомогу в забезпеченні підпільників відповідними документами, влаштуванні явочних квартир, створенні нелегальних друкарень тощо.

За літо-осінь 1919 р. Зафронтбюро відрядило до 108 міст України і Криму понад 1,5 тис. комуністів. Були ще й боротьбисти, анархісти, представники єврейських партій.

Нелегальні партійні організації проводили усну та друковану пропаганду і агітацію, викриваючи денікінський режим, інформуючи трудящих про дії Червоної армії на фронтах, закликаючи їх саботувати заходи білогвардійської адміністрації. Особливо активно в цьому напрямі працювали в Горлівському, Костянтинівському та інших районах Донбасу. В містах діяли підпільні друкарні, які випускали листівки, навіть друкувалися газети: в Катеринославі («Молот»), Харкові («Донецкий пролетарий»), Одесі («Одесский коммунист»), Києві («Коммунист»), Кременчуці («Дело революции»).

Разом із тим, на більшовиків чекали нові випробування, які стали породженням не лише зовнішніх чинників, а й внутріпартійних чинників, результатом політики, яка здійснювалася навесні-влітку 1919 р. і окремі важливі складові якої викликали невдоволення не лише в масах, а й у власне більшовицькому середовищі. Особливого значення набували національні аспекти. По суті опозиційні погляди знайшли ідейне й організаційне оформлення у виступах групи комуністів-федералістів (Г. Лапчинський, П. Попов, Я. Ландер та інші).