Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1919

Під впливом зміни політичних настроїв, повороту широких, зокрема, селянських мас у бік радянської влади деякі партії шляхом розколів і утворення нових партоб'єднань дедалі еволюціонували в бік комуністичної ідеології, сприймаючи її через призму своїх національних уяв.

Найвиразніше цей процес виявився у феномені партії боротьбистів, організаційне оформлення якої завершилося внаслідок об'єднання в серпні 1919 р. УПСР-комуністів з лівою групою УСДРП («незалежних»). Нове утворення взяло назву Української комуністичної партії (боротьбистів) [819].

Не дивлячись на визнання цією партією радянської влади і готовності до співробітництва, в силі залишалася резолюція ІІІ з'їзду КП(б)У про ставлення до дрібнобуржуазних партій, яка фактично закривала шлях до співпраці. Головною перепоною служило несприйняття боротьбистами «диктатури пролетаріату з усіма її наслідками». ЦК РКП(б) відмінив це помилкове рішення. Представники боротьбистів отримали посади наркомів та їх заступників, були введені до колегій держустанов та органів друку.

Успішним було співробітництво більшовиків і боротьбистів у період денікінщини. Чимало членів УКП(б) пішли на політичну роботу до Червоної армії, очолили повстанські штаби і партизанські загони. З часом було укладено угоду між ЦК КП(б)У і ЦК УКП(б) про входження боротьбистів до тимчасового органу — Всеукраїнського ревкому, який здійснював керівництво відновленням у республіці радянської влади. Боротьбисти взяли на себе зобов'язання щодо зміцнення єдиного фронту боротьби.

Ліві партії не лише перебирали собі комуністичні назви, вони реально підсилювали радянський табір, допомагали дієво налагоджувати роботу проти його ворогів. Поряд з комуністичним з дня на день активізувалося також комсомольське підпілля [820].

Незважаючи на відносну малочисельність, більшовики посилювали політичну і організаторську роботу на селі, куди направлялися агітатори-організатори, розповсюджувалися більшовицькі відозви, листівки. Селян закликали не з'являтися на мобілізацію до денікінської армії, не виконувати розпоряджень щодо хлібопостачання, поповнювати ряди червоних партизанів.

Почасти тому оголошена А. Денікіним на Україні мобілізація до армії не принесла бажаних результатів. Селяни під різними приводами ухилялися від армії. Провал мобілізації на Харківщині змушені були визнати самі денікінці. В одному з наказів прямо відзначалося масове ухиляння від мобілізації і пропонувалося «вжити до зазначених осіб примусових заходів по залученню їх на службу». Провалилася мобілізація і на Херсонщині. Зібрані в с. Олешки Дніпровського повіту 13 тис. мобілізованих селян підняли повстання. Під одностайні вигуки «Хай живе радянська влада!», «Геть золотопогонників!» вони розгромили білогвардійські установи, після чого розбіглися. В Ананьєві теж було зірвано мобілізацію. Лише збройною силою денікінцям вдалося залучити до своєї армії частину селян. Але мобілізовані проти своєї волі не тільки не зміцнили білогвардійську армію, а, навпаки, внесли в її ряди розлад своїм небажанням воювати за чужі їм інтереси.

Напружена боротьба розгорнулася навколо виконання розпоряджень щодо податку на хліб. Жодні денікінські каральні експедиції не могли зломити впертого опору селянства, яке саботувало наказ про здачу хліба білогвардійцям. В інформаційному зведенні ЦК КП(б)У повідомлялося: «Селяни страшенно незадоволені владою і всіляко намагаються протидіяти їй. Хлібний збір з десятини деякі селяни відмовлялися давати. Туди послані каральні загони, які мало не поголовно сікли людей» [821].

Селянство ставало на активну боротьбу проти реставрації поміщицьких порядків і грабіжницької продовольчої політики білогвардійців. Підпільники Донбасу повідомляли: «Недавно було повстання в Ровеньках з приводу того, що біля церкви повісили 5 селян, які відмовилися дати хліб за реквізицією» [822].

Паралельно із селянською боротьбою розвивалася страйкова боротьба робітників. Перед тут вели металісти, гірники, паровозобудівники, до яких поступово приєднувалися працівники інших галузей промисловості.

На заклик підпільних більшовицьких організацій розгорнули широку страйкову боротьбу пролетарі Донбасу, зокрема шахтарі основних вугільних районів. Незважаючи на те, що їм доводилося працювати під посиленим наглядом білогвардійців, робітники припиняли роботу то в одному, то в іншому районі. Значні страйки відбулися у жовтні 1919 р. в Єнакіївському, Макіївському, Горлівському, Мар'ївському, Лозово-Павлівському та Успенському районах. Газети повідомляли: «У Мар'ївському вугільному районі застрайкували робітники Григор'ївського, Берестово-Богодухівського рудників у кількості 2000 чоловік»3. Видобуток вугілля в Донбасі різко скоротився, залізничний транспорт на території, загарбаній Денікіним, відчував гостру нестачу палива.