Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1920

Звертаючись таким чином до вищих владних і партійних інстанцій та лідерів, керівництво укапістів намагалося захистити власну партію від репресій і переслідувань. Водночас УКП запевняла, що «прагнучи до зміцнення радянської влади…, чесно й одверто пропонує співробітництво», не відмовляючись від своїх принципових позицій і рішуче вимагаючи «унормалення відносин».

Слід віддати належне стійкості цієї невеликої партії, мужності її лідерів, які не йшли на принципові поступки. Важко сказати однозначно (навіть скільки-небудь визначено схилитись у бік позитивної, чи негативної оцінки — обидва елементи карколомно переплелися), однак незаперечний вплив на процес пошуку врегулювання, налагодження стосунків між КП(б)У і УКП справив своїм приїздом і чотирьохмісячними переговорами з радянським керівництвом України й Росії В. Винниченко (детально про це в окремому розділі-сюжеті). Крупномасштабна, яскрава особистість В. Винниченко талановито втілив у своїх поглядах і поведінці всю складність, суперечливість проблеми українського комунізму, хитання між КП(б)У і УКП, звиви між ідейним фанатизмом, виваженою принциповістю, реалістичним розрахунком і наївним утопізмом. Часом це породжувало враження непослідовності, хаотичності, а то й безпорадності.

Так чи інакше, не набравши відразу чіткої перспективи й великих обертів, розв'язання проблеми набуло затяжного характеру, а продовження співпраці дивним чином уживалося з наростанням антагоністичних настроїв.

1920 рік виявився «транзитним» і ще щодо однієї політичної сили в Україні, яка також виявила тенденцію до участі в радянській державній системі і тяжіння до комуністичної платформи. Мова про єврейські партії — Бунд і Соціалістичну єврейську робітничу партію (СЕРП). їх еволюція вліво виявилася дуже затяжною і суперечливою, а контакти навіть між собою надто заплутаними, нерівними. Своєрідно реагуючи на злами ситуації в Україні, Росії, Європі, в міжнародному комуністичному русі (ІІІ Інтернаціоналі), вони неодноразово і достатньо радикально міняли акценти своїх орієнтацій, починаючи ще з 1918 р., кілька разів не доводили справу до здавалось безперешкодного логічного завершення. (Справедливості ради слід зазначити, що в ряді випадків досягнення тих чи інших угод залежало уже не від них, а від гіпотетичних партнерів, що з різних причин висловлювали певну недовіру до поведінки, яку демонстрували єврейські партії, їх лідери).

Створений у травні 1919 р. з лівого Бунду (до цього крила належала більшість колишньої організації, що раніше сповідувала соціал-демократичну ідеологію) і об'єднаних єврейських соціалістів Єврейський комуністичний робітничий союз в Україні (Комфарбанд) ніяк не міг виробити оптимальних організаційних форм стосунків з РКП(б), КП(б)У, Комінтерном (євсекції, відділи, їх прерогативи, функції рівень автономності тощо), а гучні заяви, резолюції про прийдешнє «злиття» з комуністами так і не переходили в площину практичної реалізації [329]. Не можна не брати до уваги і ексцеси проти єврейського населення з боку отаманщини, денікінщини на значних територіях України, що також впливали на загальну поведінку лідерів Комфарбанду [330]. Одним словом, в 1920 р. об'єднавчий процес так і не завершився, «перейшовши» уже в післявоєнний, 1921 рік.

Механізм історичної дії надзвичайно складний, множинночин- никовий. Іноді, здається, вектор поступальності настільки однозначно запрограмований, що суспільним процесам просто нікуди подітися — залишається лише проробити визначений об'єктивною закономірністю шлях. Проте, часто досягнення умоглядно спланованого підсумку виявляється справою зовсім не простою, оскільки, крім головних, стрижньових, так би мовити — стратегічних, напрямків руху, виявляються менш потужні, однак достатньо впливові, зовсім не другорядні чинники чи то для гальмування досягнення загального результату, чи ж достатньо істотного його коригування.

Саме до таких чинників в Україні 1920 р. з повним правом можна віднести розвиток повстанства. Якщо пік своєї активності, масштабності воно й пройшло попереднього року, його вплив на все суспільне життя залишався помітним, серйозним. Власне, в історіографії побутують оцінки, що внутрішній, повстанський фронт зрештою виявився найвитривалішим [331].

Радянській владі, яка завойовувала дедалі міцніші позиції, довелося витратити чимало зусиль, щоб впоратися з дуже непростим явищем. Питання про приборкання бандитизму (такою була найпоширеніша кваліфікація в документах конференцій, пленумів, засідань ЦК КП(б)У, її місцевих організацій, що сполучалася з означеннями — куркульський, буржуазно-націоналістичний, політичний і т. ін.) незмінно привертало до себе увагу, а то й висувалося на одне з чільних місць.