Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1920

Свої політичні висновки «федералісти» запропонували Гомельській нараді партійних працівників неокупованих областей України і представників ЦК КП(б)У:

«1. Україна… має бути суверенною радянською соціалістичною республікою, яка управлятиметься винятково своєю радянською владою, вищим органом якої є Всеукраїнський з'їзд Рад.

2. Об'єднання України з іншими соціалістичними республіками незалежно від того, чи створені вони, чи будуть утворені на території колиш. Російської імперії або поза цією територією, допустиме лише на істинно-федеративних началах, а саме так, щоб спільні для всіх федерованих держав органи управління складалися з представників всіх членів федерації та щоб у межах України такі органи діяли через посередництво місцевих — українських — органів радянської влади…» [320].

Прямо кореспондувалися з підходами до державного будівництва і пропозиції в галузі партійного будівництва. У спеціальних тезах Г. Лапчинського, зокрема говорилося: «Щоб об'єднати робітників і селян всієї України для боротьби за комуністичну революцію, щоб силами пролетаріату й бідного селянства успішно проводити комуністичну диктатуру, необхідно, щоб всі комуністичні сили на Україні об'єднались в одну партію — Українську комуністичну партію більшовиків…Партія ця повинна бути цілком самостійною секцією Інтернаціонала, тобто повинна мати можливість на основі загальних принципів комуністичної програми і в погодженні з іншими секціями Інтернаціонала проводити комуністичну роботу в межах всієї України як Наддніпрянської, так і Наддністрянської…» [321].

УКП(б) мала уважно враховувати в своїй діяльності національний склад населення України, національні особливості й інтереси українства, а для розв'язання нагальних завдань передбачалося скликати широку партійну конференцію [322]. Однак С. Косіор, В. Затонський, направлені на нараду ЦК РКП(б), разом з Д. Мануїльським, Ю. Коцюбинським та іншими більшовиками, дезавуювали задуми «федералістів», розвінчавши їх погляди, а ЦК РКП(б) оголосив членам групи вироки.

Проте Г. Лапчинський не змирився, з поверненням в Україну з Москви він пропагував у Києві документи, в яких кваліфікував підхід російських комуністів до національного питання як неправильний, доводив, що російські пролетарі зацікавлені у збереженні економічної нерівності регіонів, а російська шовіністична інтелігенція — у збереженні гегемонії російської культури над окраїнами тощо.

Г. Лапчинський був виключений Центральним Комітетом з лав КП(б)У, однак одержав мандат делегата на IV партійну конференцію, що, природно, привернуло увагу учасників форуму. На пропозицію Д. Мануїльського, було створено спеціальну комісію для вивчення справи Г. Лапчинського. На затвердження конференції було внесено проект резолюції, в якому пропаганда поглядів Г. Лапчинського і його однодумців визнавалися несумісною з перебуванням в КП(б)У. Однак Г. Лапчинського пропонувалося залишати в рядах партії (за партійним Статутом конференція, як вищий орган, мала право відмінити рішення ЦК), оскільки він не був попереджений жодним партійним органом про неможливість поширення шкідливих ідей, документів.

Під час обговорення інциденту з Г. Лапчинським деякі делегати особливо наполягали на застосуванні до Г. Лапчинського, його прибічників, навіть організацій, у яких підтримувалися погляди «федералістів», жорсткіших санкцій і пояснювали це тим, що документи останніх використовувало праве крило боротьбистів проти лівої їх течії, яка тяжіла до КП(б)У. В результаті об'єднавчий процес, що об'єктивно розвивався, неначебто зазнавав додаткових штучних гальмівних впливів [323].

Нескінченні колізії привели до того, що Г. Лапчинський разом з однодумцями опублікували в «Червоному прапорі» (органі УКП) заяву про розрив з КП(б)У і висловом впевненості, що зустрінуться з колишніми одно партійцями в майбутній УКП [324]. Ставши членом останньої, він у серпні 1920 р. був обраний і до її ЦК.

Кожний факт виходу з власних рядів комуністи сприймали як «класову зраду», тому проти УКП і проти так званих «відступників» почали вживатися адміністративні заходи. 22 червня 1920 р. Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило «негайно розпочати політичну кампанію проти УКП, не упускаючи перспективи» [325]. 7 липня було припинено фінансування партії, а після публікації листа Г. Лапчинського закрито партійний орган «Червоний прапор» [326]. 12 липня ЧК вчинила трус на квартирі одного з лідерів укапістів, члена ВУЦВК А. Річицького. Того ж дня ЦК УКП направив протест на адреси голови уряду УСРР Х. Раковського, ЦК КП(б)У і ВУЦВК [327]. 28 липня 1920 р. невизнана делегація УКП на ІІ Конгресі Комінтерну в складі А. Річицького та Ю. Мазуренка направила В. Леніну листа під назвою «Про мету і завдання УКП, її взаємини з КП(б)У». В листі підкреслювалося, що весь похід на партію «по-перше, вказує на зростання її впливу серед українського пролетаріату і трудових мас, на її реальні сили, закладені в об'єктивних умовах, бо інакше ці репресії вже були б абсолютно безглузді і нісенітні; по-друге, свідчить про перемогу в правлячих колах України т. зв. «русотяпської течії», яка в зв'язку з успіхами на політичному фронті відчула розв'язаними свої руки і прагне до усунення «конкурента» в особі місцевих комуністичних елементів і їх центру — УКП» [328].