Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1920

Настрої повстанської маси змінювалися під впливом обставин. Як правило, головну загрозу для себе воно вбачало в сильнішій із влад, що конкурували. З усуненням чи ослабленням потужніших чинників повстанці повертали вістря боротьби проти тих, кому вони до цього своїми діями вільно чи невільно сприяли. Однак виявляли себе й ґрунтовніші тенденції. До них змушені були пристосовуватися отамани, вдаючись до оманної практики.

Так, після оприлюднення ленінської резолюції «Про Радянську владу на Україні», з ентузіазмом сприйнятої в широких верствах населення, керівництво повстанських загонів своєрідно відреагувало на коригування комуністичного курсу.

«З огляду на таку політичну тактику большевиків в Україні, - констатує О. Доценко, — всі повстанчі організації, за винятком от. Ангела, теж з тактичних міркувань погодились додати до «Української Республіки» назву «радянської», одночасно стоячи за суверенність України та вимагаючи організації окремої Української армії.

Були й такі повстанчі отамани, які щиро повірили большевикам, — наприклад Туз, котрого одначе вдалося сотн. Бондаренкові притягти до української роботи на Звенигородщині.

Вся Київщина поділяла позицію Звенигородщини та Таращанщини. Ці організації мали вплив на політичну тактику повстанців і

Правобережжя і Лівобережжя. Зі всіх кінців тяглися сюди невидимі нитки зв'язку» [339].

М. Омелянович-Павленко в доповіді на ім'я Головного отамана від 30 січня 1920 р. писав: «За обставинами сучасного менту всі повстанчі та партизанські організації прийняли лозунг радянства. Тепер вони перепроваджують спільні акції проти Добрармії» [340].

В листі до командуючого Київською дивізією 27 січня командарм повідомляв: «В сучасних обставинах відділи от. Гулого, Коцура, Малашки, Чучупаки визнали принцип радянства, завдяки чому мають спокійне відношення з большевиками, зможуть дальше провадити організаційну справу». Враження складається таке, що тут провадиться серйозна праця» [341].

Типовим документом для характеристики тактики повстанців є протокол Дереневецького району (частина Канівщини і частина Черкащини) від 7 січня 1920 р. Повстанці нібито визнавали владу «рад», але «постільки, поскільки вона буде в контакті» з ними. Вони домагалися, щоб адміністрація в Україні складалася з українців, висловлювалися за утворення української національної армії; виступали проти примусового введення «комуни»; далі постановляли боротися проти бандитів, монархістів та інших ворогів народньої волі, вимагали усунення з державних посад євреїв [342].

Деякі повстанці вважали, що присипляючи пильність більшовиків прийняттям радянських гасел, слід тим часом консолідувати українську стихію, організовуючи військову силу, за допомогою якої можна буде перебрати потім владу до своїх рук. Ставлячи більшовиків перед доконаним фактом захоплення влади, вони сподівалися, що примусять радянську владу рахуватися з ними.

Наведені факти не дозволяють погодитися з точкою зору, що останнім часом дістала значного поширення, буцімто повстанство 1920 р. в Україні — це майже виняткова пряма реакція на дії більшовиків, радянської влади, точніше — рішуче несприйняття їх політики «воєнного комунізму» і масовий спротив їй, зокрема (а іноді й у першу чергу) на національному ґрунті [343].

Гадається, що виправданіше говорити про протидію повстанців (у їх середовищі переважав селянський, дрібновласницький елемент) будь-якій владі. І згідно всього історичного досвіду 19171920 рр., як будь-яка влада, зацікавлена в стабільності й спокої навіть для власного ствердження, а далі — налагодження функціонування суспільства за своїми уявами, радянська влада, набуваючи дедалі більшої сили (при одночасному звуженні ареалу і, відповідно, зменшенні впливів інших політичних чинників), ставала природним силовим об'єктом, проти якого спрямовувалося вістря боротьби повстанців. Тож відповідною з неминучістю мала бути і логіка поведінки державних структур, які досягали домінування: незатухаючі вогнища спротиву рано чи пізно повинні були піддатись їх впливам, підпорядкуванню, зрештою — приборканню.

Заходи, до яких вдавалися при цьому, були різними — від пропагандистських, агітаційно-перевиховних до каральних, репресивно- ліквідаційних: «на війні, як на війні» [344]. З налагодженням радянського військового будівництва, виробленням його принципів, зростанням лав і зміцненням дисципліни в Червоній армії, командування прагнуло якомога обмежити притік до неї повстанських елементів, вбачаючи в останніх основне джерело чималої біди — «партизанщини», яка часом досить відчутно позначалася на боєздатності регулярних частин. Прагнучи викорінити це загалом достатньо поширене явище, знову-таки приходили до висновку про необхідність упокорення будь-яких самочинних організованих військових чи воєнізованих одиниць, припинення будь-яких проявів їх діяльності.