Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1920

Покликаючись на дотримання присяги, вона вимагала від військ негайно перейти Дністер. Проте, коли 10 лютого 1920 р. спробу перейти ріку здійснила невелика група галицьких офіцерів і вояків, їх затримали румуни. Ніякі зусилля Начальної команди уже не могли нічого змінити, бо перехід більшості частин УГА на бік Червоної армії став доконаним фактом. Документи, пов'язані з цими подіями, залишають враження, нібито члени Начальної команди, загалом не плекаючи ілюзій щодо свого становища, прагнули якщо не на загал, то хоча у власних очах виправдатися та заспокоїти своє вояцьке сумління. Передаючи пануючі серед галицького офіцерства настрої, літописець у своєму славетному «Деннику» записав: «Антанта дала нам вільну руку і прямо вгнала нас у союз з більшовиками. Іншої дороги для Галицької армії не було»; УГА «підняла червоний прапор, щоб застромити його на гордих верхах Карпат, звільнивши в союзі з російсько-українською совітською армією прикарпатську Україну з-під кормиги польських шляхтичів» [104].

Представники відомих «галицької», навіть «наддніпрянської» концепцій, по суті, однодушні, вважаючи, що УГА пішла на союз з більшовиками, як і з А. Денікіним, лише задля самозбереження та продовження боротьби з Польщею. Водночас більшість галицького стрілецтва була щиро переконана в тому, що звільнити Галичину можна було шляхом спільного походу з Червоною армією [105].

Однією з найсумніших сторінок в історії Галицької армії стала свідома видача радянським властям пробільшовицьки настроєним офіцерством своїх генералів. Рішення про арешт командувача О. Микитки та начальника штабу Г. Ціріца прийняли спочатку Вінницький, а потім і Балтський ревкоми.

На цій підставі Одеський воєнком Краєвський 20 лютого 1920 р. зажадав, щоб вони стали перед ревтрибуналом армії (навіть не ЧУГА). Це було майже рівносильно смертному вироку.

Навколо проблеми, пов'язаної з арештом генералів УГА в історико-мемуарній літературі існує багато суперечок й точилося чимало дискусій. Зокрема, безпосередній свідок тих подій С. Шухевич повідомляє, що при розгляді цього питання голоси вінницьких ревкомівців розділилися, тому його голос «за» став вирішальним і він «мимоволі причинився до їхньої незавидної долі». С. Шухевич також визнає, що «цей акт не може впасти плямою на цілу УГА», а є результатом дій «лише кількох людей» [106]. Твердження Н. Гірняка, нібито Начальний ревком прагнув лише «усунути» О. Микитку та Г. Ціріца «від впливів в УГА», але не хотів притягти їх до судової відповідальності [107], є наївною спробою самовиправдання, бо, знаючи порядки в Червоній армії в часи громадянської війни, справжні наслідки такого кроку не важко було передбачити.

Можна, звісно, знову наполягати на безправності рішень самочинних ревкомів, ставити під сумнів юридичні підстави ревтрибуналів судити конкретних осіб тощо, однак це вже ті нюанси, які на практиці головної ролі для подальшої ролі Української галицької армії не мали.

Глибокий трагізм ситуації передає поведінка самих командантів. Коли арештантів перевозили, генерал О. Микитка «із страшного жалю розплакався», а Г. Ціріц сказав: «Це сором для цілої армії, що видає своїх генералів» [108]. В той же час кар'єрист, сотник В. Гандзінський таємно арештував М. Тарнавського і доставив його більшовицькому командуванню. Але М. Тарнавського відпустили під «слово честі», а потім посадили під домашній арешт у Балті.

Після укладення договору з більшовиками формальний статус Галицької армії і надалі залишався невизначеним. Висланий для з'ясування ситуації в кінці січня 1920 р. до Києва, чотар О. Ганкевич повернувся з переконанням, що угоду необхідно якомога швидше розірвати. Тоді 6 лютого з Вінниці до столиці виїхала представницька делегація галицьких військових і партійних діячів у складі Ф. Кондратського (голова), М. Опоки, М. Кураха, М. Угрина-Без- грішного, Є. Коханенка та ін. Делегація відразу з'ясувала, що доля УГА вирішується в Москві, а український радянський уряд є мовчазним виконавцем її волі.

Справжнє ставлення до Галицької армії з боку РКП(б) і КП(б)У передав у своєму виступі один із комуністичних працівників Приходько, який сказав, що то «гніздо націоналістичної контрреволюції та пристанище для недобитків петлюрівщини». Він пропонував армію негайно роззброїти, офіцерів заарештувати, а стрільців відправити на «перевишкіл до таборів».

На київських нарадах з'ясувалося, що договір від 1 січня 1920 р. «не має ніякого значення», що «уряд ніколи його не ратифікує», а представники політичних угруповань взагалі не мали повноважень підписувати такий документ. Становище галицького війська прямо і чітко передав В. Затонський: «Ми з денікінцями не говоримо, а просто б'ємо; вас (УГА. — В. С) не б'ємо, бо просто немає кого бити, вас б'ють тепер тиф і манівці вашого політичного бездоріжжя, безхарактерність ваших політичних провідників і командувачів» [109]. Хоча підписаний в результаті нарад кінцевий протокол не мав практичного значення, він чітко зафіксував ставлення радянського керівництва до УГА.