Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1920

Потрапивши у залізні лещата нового союзника, галичанам нічого не залишалося, як повірити у запевнення, що в їх армії не буде здійснено «радикальних змін», зокрема роззброєння, та її не примусять воювати проти військ УНР, якими командує М. Омелянович- Павленко.

Відразу після київської конференції з Москви надійшли умови реорганізації ЧУГА, на які вінницька делегація була змушена безапеляційно погодитися. Їхня суть зводилася до перетворення галицьких корпусів на бригади, що ділилися на полки та інші дрібніші підрозділи, які як «допоміжні формації» мали підпорядковуватися дивізіям Червоної армії. Політичний вишкіл в цих структурах передавався Комуністичній партії, а їхні командні кадри мали призначатися чи затверджуватися в Москві. Питання перспектив боротьби у цьому документі не піднімалося.

Таким чином, після внутрішнього розколу Українська галицька армія була фактично ліквідована як самостійна військова формація, а її основною наступницею в організаційно-військовому відношенні стала Червона українська галицька армія.

З переходом Галицької армії на сторону більшовиків вона, тим не менше, намагалася підтримувати зв'язки із наддніпрянськими військовими та урядовими колами. На початку своєї діяльності навіть Вінницький і Начальний ревкоми надсилали до них кур'єрів. Розроблялися плани, згідно з якими у разі наближення військ М. Омеляновича-Павленка до Вінниці галицькі частини мали перейти на їхню сторону. Крім того, ЧУГА прагнула встановити контакти з деякими групами повстанців. Близько 3 тис. вояків двох українських армій від серпня 1919 р. до березня 1920 р. спільними силами утримували українську владу на території, що охоплювала Старі Прилуки, Козятин, Райгород, Люба, Остропіль, Стару Синяву з мільйонним населенням.

Сформовані тут групи «Бердичів» та «Хмельник» під командою відомих старшини УГА отамана В. Колодницького та поручника К. Шостака поповнилися 1,5 тис. галицьких вояків, що видужали від тифу. Завдяки проведеній за наказом Головного отамана мобілізації тут почалося формування третьої групи — «Північ». Регулярним військам активно допомагали повстанці Шепеля і Степанишина, а також місцеве населення.

Після виїзду більшості членів уряду Директорії за кордон офіційна влада на цій території перейшла до Української крайової ради, що перебувала у Хмельнику, а пізніше тут оформилася Рада республіки, яка знаходилася в районі Літина. Ці владні органи очолював галицький радикал Іван Макух [110].

Ініціаторами реанімації та втілення в життя відомого договору від 24 грудня 1919 р. головним чином виступали наддніпрянці. В першій половині січня 1920 р. М. Омелянович-Павленко направив дві делегації до Начальної команди УГА, намагався налагодити постійний телеграфний зв'язок з нею. Але ці та інші заходи, передусім через «пасивність» галицького військово-політичного керівництва, не принесли реальних результатів. На нараді представників обох українських армій 11 січня 1920 р. у Брацлаві після звіту про становище УГА-ЧУГА її політичний референт В. Чайківський повідомляв, буцімто Начальна команда та Вінницький ревком, отримуючи накази від командування Добровольчої та Червоної армій про відступ, відповідно, на південь та північ, не знали який виконувати. У своїх спогадах І. Мазепа прокоментував цю подію так, що УГА більш охоче виконувала б накази М. Омеляновича-Павленка [111]. Проте, вочевидь, таке твердження є намаганням видати бажане за дійсне, бо підстав продовжувати боротьбу соборницьким фронтом уже фактично не залишилося.

Загалом у наддніпрянському таборі панував погляд, що УГА «пливе за течією», а факт її «почервоніння» сприймався спокійно і вважався «черговою ланкою в ланцюгу галицької трагедії — від Денікіна до більшовиків». Відтак Ю. Тютюнник стверджував, що цей крок серед вояків армії УНР навіть не засуджувався [112].

З початком реорганізації галицьких частин та їх перетворення на складову Червоної армії навіть перспектива з'єднання обох українських армій зникла остаточно. Стосунки між Галицькою та Червоною арміями у січні-лютому 1920 р. складалися по-різному. В. Затонський стверджував, що стрільців не роззброїли лише тому, що в районі їхнього розташування знаходилася Таращанська бригада, в якій переважали українці.

Є також і свідчення про доброзичливе ставлення, навіть доброчинну допомогу галицьким частинам з боку кінного загону Г. Котовського [113]. Але, як показують численні донесення, переважаючим явищем стало те, що потрапивши в місця розташування УГА-ЧУГА, червоноармійці починали відразу грабувати її склади, обози й навіть шпиталі [114]. На цукроварні, гуральні, гарбарні, млини, які знаходилися у віданні галичан, а також торговельні операції, що ними велись, були накладені «ордери», тому без спеціального дозволу радянських органів вони не могли функціонувати. З галицьких частин повсюдно конфісковувалися коні, кулемети, боєприпаси тощо.