Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1920

З січня 1920 р. Галицька армія почала розвиватися у площині якісно нових військово-політичних процесів, що зумовило її остаточний розкол і втрату внутрішньої організаційної єдності (тобто якраз те, чого найбільше боялися і заради відвернення чого вдавалися до непростих військово-політичних комбінацій, ішли на ризиковані, сумнівні, непопулярні кроки тощо). Відбулося «роздвоєння» УГА: з одного боку, частини, підпорядковані Начальній команді, продовжували орієнтуватися на Добровольчу армію, фактично залишаючись в її військово-політичному фарватері, а, з другого, війська, що опинилися під командою Вінницького ревкому, стали перетворюватися на складову Червоної армії. Відновлення боротьби соборницьким фронтом стало неможливим, а стосунки між УГА та армією УНР, яка і далі спиралася на власні сили, стали ще однією трагічною сторінкою історії Української національно-демократичної революції.

Після залишення Вінниці, керовані Начальною Командою головні частини УГА продовжували відходити у південному напрямку. Командування кількаразово змінювало райони, призначені для відпочинку перевтомленого війська, але реалізувати це першочергове завдання так і не вдалося. Дезертирство не припинялося, причому нерідко до нього підштовхували самі денікінці. Про це промовисто свідчить епізод, коли на станції Демків добровольці помилково роззброїли стрілецький курінь, а коли дізналися, що це союзники-галичани, то почали питати, чому ті продовжують воювати у такому лахмітті, а не повертаються до домівок. Після цього випадку відразу розбіглася більшість вояків 6-го піхотного полку, до якого належав цей курінь [94]. У той же час багато стрільців втікало до більшовиків. Зокрема, після того, як з кінного полку I корпусу УГА до Червоної армії добровільно перейшло 30 вояків разом із кіньми та зброєю, у цього полку залишилося лише 20 офіцерів та обози [95].

Незважаючи на те, що УГА вийшла з районів поширення епідемії та залишила хворих вояків, тиф в її частинах і далі лютував.

Лише в II корпусі протягом одного місяця захворіло 500 чоловік. На кінець січня 1920 р. у трьох галицьких корпусах залишилося 1372 офіцери та близько 14 тис. вояків, з яких бойовий склад становив лише 10 % [96]. Тоді через виснаження почало вмирати багато стрільців, які після перенесеної хвороби не мали можливості відновити сили.

У січні 1920 р. зіткнень між УГА та Червоною армією майже не було, але галичанам дедалі більше дошкуляли повстанці, що нібито відплачували їм за брутальний терор проти українського населення з боку Добрармії, яка відступала. В Монастирищі, наприклад, денікінці вбили тисячу та важко поранили 8 тис. мешканців. Вони влаштовували жорстокі погроми у місцевостях з численним єврейським населенням. Зокрема, в Одесі грабіжництво і бандитизм досягли небачених за все воєнне лихоліття масштабів. Тут зберігався відносний порядок лише в районі Збірної Станиці УГА, до якої у пошуках захисту та зі сподіваннями вирішення різних життєвих проблем щодня зверталися сотні галицьких військовополонених та цивільних осіб. Жовто-блакитний прапор і Тризуб над станицею символізували присутність в Одесі українського війська [97].

Складного характеру набирали стосунки між «денікінською» та «більшовицькою» частинами Галицької армії, які передусім зводилися до вирішення питання про вибір шляхів продовження боротьби. Починаючи від 13 січня 1920 р., Вінницький ревком став надсилати до Начальної команди і безпосередньо до корпусів УГА накази з вимогами негайно припинити відступ та вивезення хворих, а також із закликами про обов'язкове «примирення» у разі зіткнення з військами Червоної армії тощо. За їхнє невиконання погрожувалося революційним трибуналом. Поряд з цим, до Начальної команди надходили пропозиції щодо створення нового спільного ревкому ЧУГА та ін. [98]

Зі свого боку, Начальна команда видала наказ, щоб галицькі війська не реагувати на домагання Вінницького ревкому. Командування вдавалося до рішучих заходів, щоб припинити поширення пробільшовицьких настроїв. Ще не повністю видужавши від хвороби, 15 січня генерал О. Микитка повернувся до виконання обов'язків командувача армією і відразу видав два досить категоричних, гострих розпорядження. В них йшлося про необхідність за будь-яку ціну зберегти «теперішній склад» і дисципліну УГА, відновити її боєздатність, а також вимагалося жертовно виконувати військовий обов'язок. Фронтовим частинам дозволялося вступати у переговори із загонами Червоної армії лише у випадку, якщо вони проривалися на територію розташування УГА, і тільки з питань, які стосувалися хворих і полонених [99]. Тоді ж при Начальній команді був створений новий політвідділ, що наділявся широкими повноваженнями та контролюючими функціями.