Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1920

Більшість із висловлених вище висновків-уроків М. Шаповал скомпонував у короткому абзаці, який поєднує й критичні зауваження щодо минулої боротьби, й антиподинастанови на майбутнє. «Революція прийде! — переконано заявляв політик і вчений. — Але нова наша революція, будучи по програмі продовженням і здійсненням соціяльної програми 1917–1920 рр., по формі буде инакшою: за- місць хитання — стремління до ясної мети, замісць шукання допомог — опертя на свої революційні сили, замісць єдиного національного фронту — єдиний революційний селянсько-робітничий фронт, замісць одночасового будування трьох українських держав — одна Соборна Українська Республіка, замісць хаосу, розперезаности, безглуздої метушні — строга дисципліна, замісць всепрощення — кара злочинцям, дизертирам, зрадникам, грабіжникам і політичним шахраям, замісць дрібнобуржуазного націоналізму — забезпечення прав трудовим масам всіх народів, що живуть на нашій землі, як і безпощадна боротьба проти буржуазії всіх народів, в тім числі й проти української» [1195].

З метою рельєфнішого підкреслення того, що сталося протягом буремних 1917–1920 рр., І. Мазепа вдається до поширеного в історичних працях порівняльного прийому, який дав йому право на синтетичний висновок: «Українська Визвольна боротьба часів великої української революції зробила більше, ніж увесь наш попередній рух за ціле століття. Хоч наша дореволюційна доба дала нам великих поетів і письменників, але, очевидно, не вона могла «поставити на порядок денний» українське питання. Це могла зробити тільки революція» [1196].

Все вищезазначене давало право дослідникам історичного досвіду з оптимізмом дивитися в майбутнє: «Часи кволого дореволюційного життя минули назавжди. Наша національна революція вивела український народ на шлях розвитку, якого вже ніякі сили не зможуть спинити» [1197].

Наукові висновки вчених є дороговказом всім тим, в чиїх серцях не згасали високі ідеали Української революції, хто жив з надією на їхнє неминуче торжество.

Звичайно, надалі оцінки й узагальнення першого покоління істориків революції 1917–1920 рр. не тільки творчо використовувалися фахівцями, а й зазнавали критичних розборів, навіть спроб спростування. Ця робота триває донині. Викликають безперечний інтерес, заслуговують на увагу смислові нюанси в спробах по- новому сформулювати повчальні уроки з досвіду Української революції, оцінити її історичне значення з позицій державотворчих здобутків останніх років. Проте предметне порівняння того, що було зроблено першими істориками і наступними поколіннями дослідників, виявляє не стільки розбіжності, чи дає підстави для протиставлення висновків у працях, розділених десятиліттями, скільки доводить не лише принципову правильність параметрів, у яких шукалися відповіді на найважливіші, концептуальні аспекти досвіду революційної доби, а й практичну незмінність, об'єктивність підсумкових оцінок, обґрунтованість сутнісних, узагальнюючих моментів. Коли мова все ж заходить про відмінності, то вони переважно зводяться до уточнень деталей, подробиць, нюансів.

Весь сукупний розвиток історіографії Української революції доводить, що ідеї, досягнення видатних діячів і перших істориків надзвичайно рельєфного і плідного етапу боротьби за національне відродження гідно витримали випробування часом, і без звернення до них не може обійтись жоден дослідник, який намагається збагнути сутність процесів дуже повчальної сторінки вітчизняної історії.

Однак шанобливе ставлення до історіографічного спадку має й надалі органічно поєднуватися з творчими пошуками логічних, ґрунтовних пояснень надзвичайно складних теоретичних аспектів досвіду подій в Україні 1917–1920 рр.

У достатньо предметному, ретельному аналізі причин невдачі Української революції (звісно, йдеться про кінцевий, основний результат — часткові й вельми серйозні завоювання виявилися незворотними і непорушними), який не раз здійснювався фахівцями і на сьогодні непогано репрезентований у низці видань, проглядають і чіткі контури обставин, детермінант перемоги соціальної революції. Це й об'єктивне прагнення переважної частини учасників суспільного життя розв'язати передусім соціальні питання (звісно, ступінь активності був дуже різним). Це й достатньо могутній загін пролетаріату промислового Лівобережжя і почасти Півдня, який тягнувся до соціалістичної ідеї, намагався наблизитися до її реалізації. Це й соціальна активність значного сегменту селянства, яке вбачало в невідкладних аграрних перетвореннях засіб покращення свого життя. Це — майже тотальне нестримне бажання, особливо величезного солдатського загалу, покласти край затяжній кривавій війні. Це — діяльність добре організованої ідейно загартованої партії більшовиків, організації якої в Україні виявилися достатньо чисельними і мобільними. Збільшуючи вплив у масах, вони зробили прагматичну ставку на згуртування широких народних сил у різних організаціях — рядах робітничих, селянських, солдатських (потім червоноармійських, депутатів), профспілках, фабзавкомах, селянських і солдатських комітетах, комнезамах тощо, домагалися своєї ідейної зверхності в них, схиляли на бік своєї програми, повели під своїми гаслами і прапорами.