Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1920

Перемога соціалістичної революції на одній шостій планети зумовила виникнення й зміцнення такої феноменальної держави як Союз Радянських Соціалістичних Республік. Однією з її важливих, органічних складових весь час була УРСР. Вона незмінно здійснювала свій величезний внесок у прогрес СРСР, перетворення його на супердержаву, водночас була можливість користуватися колосальними перевагами й завоюваннями, які мала радянська країна у світі.

Це реалії, здається, настільки очевидні, що заперечувати загальновідомому ніяк не можна. Однак, виявляється, за бажання — можна. Можна й історію довільно «членувати» й на будь-який лад переписувати. «Забуваючи» про усе вищевідзначене, іменуючи більше як семидесятилітній вітчизняний досвід «окупаційним» режимом [1198].

З минулого відбираються (вириваються) окремі, переважно трагічні сторінки, такі як порушення законності, масові репресії, гулаги, голод, русифікаторство, перешкоди національній самореалізації тощо. Вони оголошуються сутністю народженої Жовтнем тоталітарної системи, від якої Україна лише потерпала, народ зазнавав неймовірних поневірянь і збитків.

Мабуть, прихильникам подібних підходів важко (а то й неможливо) пояснити, що для вивчення окремих сторінок, аспектів досвіду його, звичайно, можна логічно членувати, зосереджуватися на потрібних моментах. Але, виходячи на сумарні, узагальнюючі оцінки, висновки, уроки, не можна перебільшувати, абсолютизувати вихоплені сюжети, «не помічаючи» цілісного процесу. Тоді з неминучістю доведеться констатувати наступне. Як у 1917–1920 рр. події в Україні не були «відрізаними» від загальноросійських і загальноєвропейських процесів, так і в наступні більше як 70 років вони виявилися взаємопереплетеними, спільними для народів СРСР (таким уже виявився «маршрут» історії — чи подобається це кому, чи ні) зі всіма позитивами і негативами витвореної системи.

Такими ж органічно поєднаними, по суті «сплавленими», за об'єктивного підходу виглядають національні й соціальні тенденції розвитку української нації, всі її здобутки і втрати. Адже це логічне продовження того результату, який об'єктивно породила революційна доба уже майже столітньої давнини.

Не випадково тенденції останніх років до етноідеологізації вітчизняної історії, поділу її на «свою» — гарну і «чужу» — погану викликають хоч і не масові поки-що, однак дуже слушні й переконливі заперечення з боку найбільш фахово підготовлених, досвідчених незаангажованих, об'єктивних, сумлінних, чесних дослідників [1199]. В їх високоморальній, патріотичній позиції — прагнення не лише протистояти ненауковим тенденціям, а й щире бажання подолати панівні на сьогодні настрої безвиході, національної апатії й сорому, зробити внесок вчених-істориків у те, щоб Україна, як успішна країна, відбулася, а її народ з оптимізмом, непохитною впевненістю вийшов на широкий шлях прогресу, цивілізаційного вдосконалення. Тому-то заради майбутнього й пишуться історичні праці.

Завершення року 1920 істотно відрізнялося від шести попередніх. Нарешті війна відступила з української землі, й багато хто міг полегшено перевести подих. Правда, в настроях було чимало несхожого.

Одних бадьорили одержані перемоги, вони множили енергію, породжували віру в перспективу, кликали на звершення в творенні нового життя. Інші не могли змиритися з непоправними втратами, були приречені на довготривалі оплакування жертв. Були й ті, хто не бажав заспокоюватися, сподівався на реванш. Втім, колишнього ентузіазму тут уже не було — війна втомила (й, мабуть, перевтомила) навіть найневгамовніших і фанатичних. То ж мир ставав, окрім суспільного стану, ще й своєрідною психологічною домінантою. Навіть ті, хто готував замахи на нього, робили це якось кволо, непевно, неоптимістично.

Слід було звикнути до нових реалій.

Наддніпрянська Україна стала радянською. А три етнічно-українські масиви — східні галичани вкупі з західними волинянами, північнобуковинці й закарпатці опинилися, відповідно, у складі трьох держав — Польщі, Румунії й Чехословаччини.

Віднині українці виявилися не лише ще більше розшматованими й належними до різних держав. Їх розділили дві суспільно- політичні системи, стосунки між якими на десятиліття мали визначати напрямок геополітичних процесів.