Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1920

Серйозною вадою революції стала відсутність єдності, розбіжності і навіть суперництво всередині українського проводу. «Роз'єднання українських національних сил в большевицьку добу революції виявилося не тільки в широких українських масах, але й у самому проводі української визвольної боротьби, — констатує І. Мазепа. — Після приходу московських большевиків на Україну попередні українські провідники, як М. Грушевський, В. Винниченко, М. Шаповал та інші, відходять від активної участи в українській боротьбі і від'їздять за кордон. Із старих популярних провідників доби Центральної Ради на полі бою залишається тільки один Петлюра, що непохитно продовжує боротьбу з московськими окупантами. Цим Петлюра, як політичний і національний провідник, став вище від

Грушевського і Винниченка, бо передбачав, що большевицький чад, посіяний московською пропагандою в українських масах, скоро розійдеться» [1155].

Однією з важливих причин поразки боротьби в 1917–1920 рр. М. Шаповал вважав відсутність чіткої революційної програми, що, в свою чергу, він пов'язував з браком підготовлених кадрів керівників, ідеологів руху.

Серед інших авторів один із лідерів революції детальніше намагається аргументувати висновок, що цілком поділяється його колегами: «Провідниками української революції стали випадкові люде. Наприклад: М. Грушевський — історик, вів ціле життя науково- історичну працю. Фах історика не є фах політика. Не був до революції провідником навіть малої політичної групи, через те не мав досвіду керовництва. Був відомий між українцями і лише через це був обраний на провідника. Якщо не він, то хто инший? В. Винниченко, член партії соціял-демократів, але головний фах — письменство белетристичне. Політично-керовничий досвід малий та й то одержаний в маленьких підпольних гуртках. Більше живе почуттями, ніж інтелектом, тому органічно не надається на провідника. С. Петлюра — по фаху журналіст, урядовець. У провідники попав випадково, навіть не маючи в той час того, що мали обидва попередні: де-якої популярности…Є. Петрушевич (Галичина) єдиний, що по фаху був політиком, як посол до парляменту, але провідником не був — вдача не відповідна. По світогляду політично найбільш ближче до ідеї революції стояли: Винниченко і Петлюра, яко чинні соціял-демо- крати…, що ж до Грушевського, то на початку революції був типовий «радикал-демократ», потім став співчувати с-рам, с-ром став (не формально) на Трудовому Конгресі, формально — в січні 1921 року, і в тім же році відмовився від боротьби. Петрушевич, як націонал-демократ, політично був ворогом соціяльної революції. По темпераменту революціонером був Винниченко, з перевагою емоцій над інтелектом і волею, близько до нього — Петлюра, з слабими псіхологічними даними — емоції, інтелект і воля пересічної людини; Грушевський переважно інтелектуаліст, слабі емоції, пересічна воля, безтемпераментний, як Бич (лідер революції на Кубані. — В. С) і Петрушевич, у яких слабий інтелектуалізм, слабі емоції і ще слабша воля. Нема чого казати, що всі згадані провідні особи української революції не мали виробленої програми революції: найбільш свідомими щодо цього були Винниченко і Петлюра, що яко меншевики в початку революції обстоювали буржуазний характер революції, а потім еволюціонували в протилежному напрямі (весною 1919 року): Винниченко став комуністом, а Петлюра перейшов до дрібної буржуазії. Грушевський еволюціонував планомірно вліво, прийняв соціальну революцію і відмовився від боротьби з большевиками. Петрушевич політично орієнтувався по черзі: на німців, на Антанту, на Денікіна, на большевиків, при чім в останній орієнтації прийняв не ідею соціяльної революції (не став соціалістом), а лише в даній ситуації знайшов за більш доцільне орієнтуватись на большевиків (на уряд, а не большевизм)» [1156].

Особливою вадою лідерів Української революції М. Шаповал вважав відсутність послідовності, витримки, сили духу, що призвело до відходу їх від великої політики. «Ясно, що на провідника не створений той, що від боротьби усовується: чи він «зморився», чи «розчарувався», чи «передумав», чи «образився» — це не важно, а важно те, що відійшов, — підкреслює автор однієї з найцікавіших праць про події 1917–1920 рр. — Грушевський по типу учений, культурник. Політика — це його данина історичному моментові, виконання громадянського обов'язку в фатальний, як пожежа, час: хочеш-не-хочеш, а роби політику. Винниченко — експансивний письменник і сибарит, який органічно не може братись за чорну, невдячну, клопітну працю суспільного будівництва і боротьби. Він так само особа в революції епізодична. Бич і Петрушевич не революціонери взагалі, Петрушевич же просто не сучасна людина: обороняти капіталізм в добі соціяльної революції — це значить бути безмірно одсталим. Найбільш витривалий був Петлюра, але його здібности занадто малі, щоб йому виробитись на провідника революції чи політика першорядної величини.