Крім того, слід мати на увазі й те, що підсумково-оціночні елементи вбирали в себе справді широкий, різнорідний комплекс об'єктивних і суб'єктивних моментів (у тому числі, звісно, й партійні симпатії, особистісні прихильності тощо), а відтак — нерідко розводили їх авторів на досить різні позиції, зумовлювали критичне ставлення один до одного, зауваження, спростування і т. ін. За таких обставин було б неприпустимим прагнути до якогось механічного знаменника (простого зведення докупи) положень з різних праць, хоча слід усвідомлювати, що й зважати на всі нюанси також не можна, та й не потрібно.
***
Доводиться констатувати, що більш-менш цілісні сюжети, присвячені дослідженню причин поразки й історичних уроків Української революції містяться в третій частині «Відродження нації» В. Винниченка, третьому томі праці І. Мазепи «Україна в огні й бурі революції» та на заключних сторінках праці М. Шаповала «Велика революція і українська визвольна програма».
Відразу ж привертає увагу такий момент. Жоден з авторів не розмежовував жорстко причини поразки й уроки досвіду 19171920 рр., що у багатьох випадках є цілком виправданим органічним взаємозв'язком обох елементів.
Всі згадані автори надавали першочергового значення оцінці соціальної структури української нації, яка потенційно не відповідала чи мало, недостатньо, відповідала (передусім в організаційному сенсі) тим завданням, що їх мала розв'язати національно-демократична революція. М. Шаповал з цього приводу писав: «Які сили українські виступили в революції? В ролі організатора революції — була в 1917–1920 рр. українська інтелігенція і півінтелігенція, а в ролі ударних мас — селянство і робітництво. Инших сил української революції і не могло бути, бо їх нема в суспільній структурі Української національності. Обидві сили укр. руху — організуючі і ударні, були на початку революції цілком не організовані, а тому не мали жадного свого технічного апарату для боротьби і політичного досвіду. Революційна влада неминуче-логічно опинилася на Україні в руках національних меншостей, через те, що ці меншості були (і досі є) в містах України більшостями, і що була сприятлива конюнктура для них (наша неорганізованість і помилки). В чиїх руках міста, в тих руках є й технічний апарат суспільного керовництва і в їх руках неминуче буде й політична влада, особливо тоді, коли трудові маси поневоленої нації не зорганізовані. Неорганізоване селянство, робітництво і інтелігенція — це значить неорганізована ціла нація, а це далі значить, що така нація не може самоуправлятись аж доти, доки не організується, цеб-то доки не утворить в собі безліч керуючих органів і мас у всіх царинах життя» [1141].
Одержане в спадщину після 250-річного гноблення неструктуроване українське суспільство було надзвичайно важко організувати на осмислені, цілеспрямовані дії, передусім через низький ступінь свідомості його членів. «Революція 1917 року застала українців зкаліченими національно, соціяльно і культурно, — оцінює ситуацію І. Мазепа. — Після довгої московської неволі, перед вибухом революції лише селянство залишалося українським щодо мови та національних традицій. Всі інші верстви українського суспільства були денаціоналізовані. Відсіль недостача української інтелігенції — мозку нації — і взагалі мала національна свідомість в народніх масах. Інтелігенція, яку ми в той час мали, це була тонесенька плівка, що майже безпомічно плавала на поверхні розбурханої революційної хвилі.
Все це мало вирішальний вплив на організацію українських національних сил, зокрема на організацію українського проводу. Загально кажучи, нам не бракувало організованих і добре підготованих сил, бракувало людей добре дисциплінованих, з характером, людей з фаховою та загально-політичною освітою. Наслідком того в багатьох галузях державного життя ширилася безвідповідальна «отаманщина» та сваволя на шкоду українській визвольній боротьбі» [1142].
Практично перегукуються з наведеними положеннями міркування М. Шаповала: «Субєктивний стан наших сил був такий (наша свідомість): Український народ жив до революції традицією, цебто нова генерація жила переказаним, в спадщину одержаним примітивним світоглядом відповідно до соціяльної групи: чи селянство, чи робітництво, чи ремісництво, чи сільська і міська інтелігенція та пів-інтелігенція. Подавляюча більшість українців не мала навіть найменшої національної свідомости, навіть не мала окремого національного імені — більшість міських українців називала себе росіянами і в кращім разі малоросами, селяне ж не називали себе ніяк. Це стан примітивний» [1143].
Читать дальше