І. Мазепа спеціально загострює увагу на тому, що на чолі національно-демократичної революції опинилися соціалістичні партії — передусім українські соціал-демократи та українські есери. Він вважає це природним явищем для даної епохи і пише, що «як витвір певної історичної доби названі соціалістичні партії виконали своє завдання», хоч і зазначає, що вони більшим або меншим чином були «під впливом романтичного ідеалізму, що приводив їх провідників до наївного космополітизму (всесвітянства)» [1144].
Серйозні проблеми, як відомо, виникли під час революції через розходження між політичними партіями, які намагались очолити визвольний рух і, у відповідності до переконань і планів, повести за собою маси. Своєрідним каталізатором тут, на думку І. Мазепи, був більшовизм, радянський варіант розв'язання суперечностей суспільного руху. «Попередній єдиний український фронт розпадається, — і чим далі, все більше, — пише історик. — Крім українських комуністів, що утворилися з лівого крила українських соц. — революціонерів (т. зв. «боротьбистів») і лівих чи «незалежних» соц. — демократів, в самому українському протибольшевицькому таборі, з причин різного розуміння цілей і завдань революційної боротьби, незабаром доходить до гострого розєднання між соціялістами і несоціялістами. Соціялістичні партії намагалися відповідною революційною тактикою відтягнути українські маси від впливу московських большевиків і повести їх за собою. Несоціялістичні групи, навпаки, залякані большевицькою пропагандою в кожному революційному кроці українських соціялістів вбачали «большевизм» і національну небезпеку. Таким чином, своєю консервативною політикою, зокрема в справах суспільно-господарських реформ, праві групи фактично гальмували боротьбу з поширенням большевицьких впливів на Україні» [1145].
Звертаючись до історико-партійного сюжету у світлі новітніх дослідницьких публікацій [1146], неважко прийти до досить переконливого висновку: українські партії виявилися у відповідальний історичний момент організаційно слабкими, немонолітними, після 1917 р. не набирали авторитет, посилювали вплив у масах, а неухильно скорочували свою чисельність, ділилися на групи, течії, обособлені формування. Звісно, це ніяк не могло бути позитивним чинником для реалізації завдань, які ставили перед собою і повинні були розв'язувати саме національні партії.
Уже на початок 1919 р. сумарна кількість членів українських партій не досягала й 10 тисяч. І саме в цей час йшов інтенсивний процес збільшення чисельності організацій КП(б)У, позиції якої посилювалися створеними Українською комуністичною партією (боротьбистів) й Українською комуністичною партією [1147]. На комуністичній позиції перейшов і Бунд, офіційно найменувавшись Комфарбандом. Все це, звісно, було об'єктивним свідченням слабкостей українського руху, передумовою здачі позицій в конкурентній боротьбі. Давали себе взнаки й інші негативні моменти.
Серйозно зашкодив Українській революції, на думку І. Мазепи, «реакційний режим» гетьманщини. У вину йому ставиться успіх більшовицької пропаганди в масах не тільки проти контрреволюційного курсу П. Скоропадського, але й проти українського визвольного руху взагалі, а також розвал єдиного національного фронту, що склався за Центральної Ради [1148].
Про практично одностайне засудження отаманщини писалося не раз. Цікаво, що зрештою був змушений визнати шкідливість цієї практики й основний її натхненник С. Петлюра. «Сновигання військових частин по території з реквізиціями, кінською повинністю — все це дратує селянина і він часто-густо повстає проти всіх, утворюючи волосні республіки, які сепарують з себе комітети, ради, ватажків-отаманів еtс.» [1149].
Мабуть, варто зазначити, що у наведених словах міститься, хоч і обережна, констатація того факту, що селянин чинив опір усім владам, у тому числі й рідній, українській. Щодо цього думка С. Петлюри перегукується з неодноразовими яскравими самокритичними й критичними твердженнями В. Винниченка.
Не вельми переконливо звучать слова С. Петлюри про те, що він намагався свідомо підтримувати авторитет уряду і боровся проти спроб його змін силовими методами. «Я кілька разів міг би успішно «розганяти уряди», але не робив цього, бо гадаю, що, особливо в молодій державі, це привело би до внутрішньої деморалізації. В зв'язку з цим, я вважаю абсолютно недопустимими генеральські деякі чи отаманські інтенції до переворотів…Через це я задавив болбочановщину, оскілковщину, розоружив Божка, усунув [Омеляновича] — Павленка..» [1150].
Читать дальше