Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1920

Своєрідний кут зору, під яким визнаються хиби революції (отаманщина), поєднується тут з висновком про необхідність боротьби з подібними проявами і водночас виглядає як спроба виправдати, а то й піднести особисту роль у висвітлюваних подіях. Керівник УНР явно «роздвоюється», коли намагається оцінити сутність отаманщини, виведеної в 1919 р., за його участі, на рівень загальнодержавної політики. Так, він вважає, що на певному етапі (збирання сил, створення армії) це був навіть свідомий прийом, який заслуговує на схвалення: «…В той момент, при певних історичних обставинах, при даних обставинах, ці засоби (малась на увазі ще й інспектура в армії. — В. С.), на мій погляд, були єдиними, за допомогою котрих можна було певну програму в життя переводити. Коли я бачив, що отаманщина свою службу відслужила, свою ролю виконала, я з легким серцем її нищив, як пережиток, одрізав її, як відрізують сліпу кишку…» [1151]. Цілком очевидно, що в даному випадку міркування С. Петлюри малопереконливі, а спроби видати явно негативні моменти, що зумовили внутрішню нестабільність УНР, за позитивні, тільки зайвий раз підкреслюють особисту відповідальність Головного отамана за розгул тієї ж самої отаманщини.

Подібним чином можна поставитись і до спроб С. Петлюри відвести від себе критику за прорахунки у військовому будівництві, у керівництві збройними силами, воєнними операціями. Головну причину невдач на фронті Головний отаман зводить до того, що його не розуміли і не виконували його наказів військові чини — навіть із найближчого оточення [1152]. Виваженим оцінкам результатів Української революції, розумінню її прорахунків і невдач останніми роками дуже заважає «специфічне» ставлення до С. Петлюри, відхід від об'єктивності у сприйнятті його діяльності.

Це стосується і тих документів найвищої державної ваги (спеціальних указів Президента України), й тих суспільно-політичних акцій (організація персональних урочистостей-вшанувань за участю найвищих посадовців), і навіть форм організації та змісту наукових заходів (масштабність, фінансування, виготовлення супровідних матеріалів): скрізь проглядає бажання ретроспективно виокремити С. Петлюру як одинокого героя, що переважав будь-кого з когорти тогочасних лідерів й будь-якою ціною поставити на чільне місце в українській історії як «індикатора національної ідентичності» [1153]. В жертву приноситься елементарна логіка: Директорія заслуговує всілякого осуду як соціалістична інституція, створена «комунізуючим» політиком — В. Винниченком, а те, що С. Петлюра був на чолі цього державного органа кілька років, тоді як В. Винниченко — менше трьох місяців — забувається; Директорія «винна» в тому, що поваливши владу П. Скоропадського, розчистила ґрунт в Україні для більшовицького панування, а те, що на чолі повстанського війська був не хто інший, як член Директорії і Головний Отаман С. Петлюра, якось вуалюється. Гучномовно декларується теза про «соборницький чин С. Петлюри» і всіляко виправдовується підписаний ним Варшавський договір (дехто вважає його першим кроком до європейської інтеграції; чимало твердиться про полководчеський талант С. Петлюри, а прикладу жодної переможної воєнної кампанії не віднаходиться. Кон'юнктурні розрахунки й прагнення мають поступитися науковим підходам і неупередженим висновкам.

В. Винниченко вважав серйозним прорахунком Української революції те, що на свій гребінь вона винесла політиків, які неухильно еволюціонували в бік буржуазної державності (принагідно варто зауважити, що подібні трансформації свідомості С. Петлюри деякі автори також оцінюють як позитивне явище). І то — всупереч багатьом об'єктивним обставинам (соціальна структура українства, рушійні («ударні») сили руху тощо).

В заключному розділі «Відродження нації» він пише: «Ті люди, які, йдучи за своїми власними клясовими сімпатіями й інтересами, хотять утворити українську державність клясово-буржуазну, — шкодливі й злочинні фантасти: вперед треба мати ті буржуазні кляси, а тоді з ними творити ту державність. Коли ж вони знають самі, що цих кляс немає, що процес витворення їх є справою цілих поколінь, а все ж таки намагаються іменно таку державність утворювати й ради неї боряться проти національної робітниче-селянської державности, коли ради цього валяються в ногах світових насильників і злочинців і продають за поміч у цій боротьбі свій народ, то їм місце тільки на лаві народнього суду» [1154].