Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1920

Розгадавши плани петлюрівської армії (можливо, одержавши надійні розвідувальні дані), червоне командування вирішило перехопити ініціативу й завдати превентивного удару. 10 листопада воно почало власний наступ. Частини 45-ї дивізії розбили Залізну дивізію — одну з найбоєздатніших частин армії УНР. Особливо вдалою в цій операції показала себе кавалерійська бригада Г. Котовського. В бою біля Котюжан 12 листопада вона разом із 135-ю бригадою 45-ї дивізії під командуванням М. Голубенка розгромила 4-ту і 6-ту дивізії, а також завдала нищівної поразки окремій кавалерійській дивізії противника. На іншій дільниці фронту, з напрямку Могилева- Подільського успішно діяв корпус Червоних козаків під командуванням В. Примакова у взаємодії з 41-ою піхотною дивізією [861].

Не витримавши ударів 14-ї армії, українські частини змушені були почати відхід на всьому фронті. Лише за три дні (з 10 по 13 листопада) наступу радянських військ на проскурівському напрямку було взято в полон 1600 солдатів, захоплено 14 гармат, 73 кулемети та інше військове спорядження, визволено Нову Ушицю, Літин та ряд інших населених пунктів [862].

З першого ж дня боїв оголилася проблема серйозного дефіциту набоїв у підрозділах армії УНР. Вихід знаходився в спішному заміщенні піших частин кіннотниками, однак без координації дій з піхотою розраховувати на стратегічний успіх, навіть при локальних перемогах, не можна було. Швидко з'ясувалося, що й тієї кількості боєздатних кіннотників, на які розраховували керівники, також не було. А тут ще додалися неузгодженості дій командного складу, млявість загального керівництва в особі С. Петлюри. Загострився конфлікт між окремими командирами російських підрозділів, які почали діяти на власний розсуд, вийшовши з покори М. Омеляновичу-Павленку [863].

Відтак під червоноармійським натиском продовжився відхід практично всіх підрозділів української армії, хоча на деяких ділянках фронту й створювались сприятливі обставини для контратак.

Радянським частинам вдалося без особливих ускладнень зірвати похід з району Мозиря в напрямку Чорнобиля й Овруча, здійснений білогвардійським угрупуванням С. Булак-Балаховича [864].

14 листопада командуючим 14-ї армії знову було призначено І. Уборевича {19} (цю посаду він обіймав з короткою перервою з літа 1919 р.).

Відбивши контратаки петлюрівських частин на ділянках 24-ї і 60-ї дивізій, радянські війська дедалі розвивали свій наступ. 16 листопада вони визволили Кам'янець-Подільський, а 18 листопада 8-ма Червонокозача дивізія разом з частинами 60-ї дивізії вибила противника з Деражні. Частини 45-ї дивізії, в тому числі кавбригада Г. Котовського, невідступно переслідували супротивника в напрямку Проскурова, де був зосереджений основний контингент військ Директорії і рештки білогвардійських частин. Після запеклого бою радянські війська 18 листопада оволоділи Проскуровим [865].

Червоні козаки і бригада Г. Котовського продовжували наступ. В районі прикордонного міста Волочиська 21 листопада розгорнулися останні запеклі бої [866].

Переконавшись у безперспективності дальшого опору, точніше не маючи для того ні фізичних, ні моральних сил, командування військ УНР вирішило залишити землю своєї держави. М. Омелянович-Павленко так описує останню акцію українських вояків: «Біля 2-х годин 21 листопада по отриманню дозволу з боку польського командування був виданий наказ почати переправу обозів через р. Збруч. З 4-х годин почалася переправа обозів на участку між Волочиськом і Ожиговцями. Після полудня почала переправлятися піхота, а Окрема кінна дивізія і кінний Мазепинський полк на протязі дня активно забезпечували переправу, атакуючи декілька разів ворога в районі Батьківців і Куриловців. Командуючий армією (М. Омелянович-Павленко — В. С.), який ночував на с. Войтовцях, а на протязі дня був в с. Куриловцях, о 16 годині прибув на переправу у с. Ожиговці. О 17-й годині почали проходити окремі вози, і фактично переправа скінчилася» [867]. Командуючий армією УНР не знайшов ніяких слів ні захоплення, ні співчуття до тих, хто після тривалих років боротьби змушений був визнати поразку, мав рятуватись втечею на чужину. Єдине, що зауважив щодо евакуації армії М. Омелянович-Павленко, так це те, що «переправа пройшла в повнім ладі, за винятком того випадку, що під вечір у Підволочиська ворогу удалося захопити більшість обозу кінного полку Чорних Запорожців» [868].

Щодо останнього є й інші відомості: радянські війська захопили багато полонених і значні трофеї — 2 бронепотяги, 14 гармат, 120 кулеметів, три ешелони військового майна [869].