Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1920

В переході через Сиваш і оволодінні Литовським півостровом з кращого боку виявила себе ударна група 6-ої армії, до якої входили й махновські підрозділи кіннотників під орудою С. Каретникова та кулеметників, якими командував Ф. Кожин, загальною кількістю 2 тис. чоловік [824].

Газета «Всероссийская кочегарка» відзначала, що «пліч-о-пліч» з Червоною Армією махновські загони наносили удари чорному барону і, немає сумніву, кров'ю своєю довели свою ворожість білій контрреволюції» [825]. Значна частина повстанців загинула в листопадових боях за Крим [826].

Блискавична перемога над білими не стільки порадувала Н. Махна та його оточення, скільки насторожила. Неважко було збагнути, що РПА залишилася єдиною силою на Півдні, яка з багатьох причин не задовольнить органи радянської влади і з неминучістю черга достатньо швидко дійде до неї.

Передбачення виявилися пророчими. Уже 14 листопада 1920 р. на засіданні ЦК КП(б)У (в ньому взяли участь члени ЦК РКП(б) Л. Троцький і Л. Серебряков) в порядок денний було винесено спеціальне питання про ставлення до Н. Махна і його вояків. Х. Раковському, Я. Яковлєву й С. Мініну було доручено погодити з Реввійськрадою дії проти повстанців. Через кілька днів газета «Коммунист» у статті «Угода чи обман» уже звинуватила Н. Махна у підготовці зради [827]. Рішучі заклики до боротьби з «куркульською контрреволюцією», «анархістською пропагандою» лунали з вуст делегатів V конференції КП(б)У.

«Масла у вогонь» додали й махновські підрозділи в Криму, які «за звичкою» погнались за військовою здобиччю, не зупиняючись перед найжорстокішими репресіями щодо тих, хто намагався стояти на перешкоді. Вони перетворились «на якусь дику і п'яну орду» [828]. Дисонансними є твердження В. Савченка, ніби вояки С. Каретникова поводили себе в Криму коректно, стримано [829]. Ситуацію загострювало й те, що чимало стихійних формувань відверто бандитського чи дезертирського ґатунку для «прикриття» почали самовільно іменувати себе «махновцями» [830]. На викриття подібних тенденцій була спрямована пропагандистська кампанія в більшовицькій пресі. Вона супроводжувалася критикою анархістської ідеології і діяльності залишків федерації анархістських груп в Україні.

Для рішучих дій проти махновщини червоне командування вдалося до випробуваних методів. 20 листопада 1920 р. командуванню повстанської армії було наказано виступити на Кавказ для ліквідації ворожих радянській владі сил [831]. А 23 листопада вийшов наказ про негайне переформування повстанських військ в регулярні частини Червоної армії [832]. Існування повстанської армії зі своєю особливою організацією й укладом за умови наявності регулярної робітничо-селянської Червоної армії було кваліфіковане як неприпустиме явище.

Щоправда, паралельно до Гуляй-Поля прибув один з лідерів Комінтерну, угорський комуніст Бела Кун, який запропонував Н. Махнові виступити зі своїми вояками проти інтервенції Антанти в Туреччині, понести полум'я світової революції в Азію. Як це не лестило «батькові», він добре розумів, що відрив від рідних місць, природної бази — обернеться катастрофою і не тим — так іншим способом більшовики доможуться свого [833].

Тимчасом, 24 листопада з'явився ще один наказ — по суті ультиматум за підписом М. Фрунзе. Махновцям давалося дві доби на виконання попередніх розпоряджень, а в разі непослуху, висловлювалася обіцянка, що «червоні полки фронту, які покінчили з Врангелем, заговорять з махновськими молодцями іншою мовою» [834].

Закінчувалося нагромадження військових сил для «заспокоєння» «непокірного степу». М. Фрунзе прагнув скористатися з того, що після розгрому П. Врангеля в регіоні залишалися чисельні червоноармійські угрупування. Співвідношення сил між ними й махновцями становило близько 10:1 (радянські частини 1-ї та 2-ї кінних армій, 4-ї армії, 42-ї дивізії — разом понад 60 тис. осіб). Те ж саме спостерігалося у спорядженні — в артилерії — 15:1, в кулеметах — 6:1 й т. ін. На озброєнні у червоних були також панцерники, панцерні потяги і, навіть, авіація, чого, звісно, не було у прибічників Н. Махна [835].

Не чекаючи реакції з боку «батька», чекістські органи спробували фізично знищити його разом із найближчим оточенням, однак не змогли досягти бажаного результату, а викриті учасники акції були розстріляні повстанцями [836].

Втім, у цьому епізоді, гадається, не зайве дослухатися до В. Голованова, який вбачає у розповідях В. Білаша, на свідчення якого спираються дослідники, очевидні перебільшення, запозичені з детективної творчості [837].