Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1920

Зробити вирішальний вибір було дуже непросто.

Душа, як і раніше, явно «не лежала» до білогвардійців, а червоні бачили в повстанському ватажкові непримиренного ворога, що вже пролив немало їхньої крові, зірвав низку планів. Переломити їх настрої було нелегко, якщо взагалі можливо.

Зволікаючи з остаточним рішенням Н. Махно, як і завжди, намагався уникнути однозначності, сподіваючись, що непередбачуваний розвиток подій може внести свої корективи. Однак події йшли своєю чергою, достатньо швидко і певною мірою мимоволі втягували у свій вир і тих, хто вагався, не міг зупинитися на котромусь із альтернативних рішень, не знаходячи серед них задовільного.

Відмітаючи пропозиції врангелівців про заключення угоди (вдаючись при цьому навіть до нічим не виправданих жорстокостей щодо парламентарів), Н. Махно зазнав містифікацій. Скориставшись з факту переходу в табір білих деяких підрозділів повстанців на чолі зі своїми отаманами, прибічники П. Врангеля почали ширити чутки, що вся повстанська армія пристала до них.

З іншого боку, використавши появу такої інформації, більшовики, червоне командування дедалі посилили нападки на Н. Махна. Пропаганда мала успіх, оскільки «батько» спокушався на авантюрні випади проти радянської влади, червоноармійських загонів, коли відчував можливість захоплення непоганої поживи. В одному з боїв у районі села Петровського за 30 верств від Ізюма Н. Махно був поранений в ногу. Лише через 5 днів вдалося зробити операцію і його життя залишилося поза загрозою [810]. На цей час припав і остаточний розрив з анархістами з «Набату», які не змогли «загнуздати» непокірного отамана, не спромоглися забрати в нього владу над повстанцями, змушені були рятуватися втечею від неминучої розправи. На Всеукраїнській конференції «Набату» в Харкові (3–8 вересня 1920 р.) вони заявили, що Н. Махно не вміє підкоряти особисті капризи загальній справі й перестав бути анархістом.

Дедалі розчаровувалися в «батькові» й зажиточні елементи села, що до того бачили в ньому можливого захисника від крайнощів усіх влад. Куркульству зовсім не подобалась махновська «республіка на колесах», безкінечні рейди 1920 р. Постачаючи ненаситне повстанське військо всім необхідним, куркулі тут же залишались сам на сам з продовольчими загонами, червоноармійцями, незаможниками. Останні пропагували серед населення тезу, що існування махновців у радянському тилу — додатковий стимул для агресивних планів врангелівців, що прагнуть реставрації старих порядків.

Здавалося, Н. Махно потрапляє в абсолютно безвихідне становище. «Рятівну соломинку» «батько» знаходив зрештою у пошуках шляхів примирення з радянською владою. Переборюючи фізичні муки (рана заживала погано), перебуваючи в перманентному пригніченому стані, командир повстанців з тривогою стежив за захопленням врангелівцями одного за іншим міст «Махновії» — Бердянська, Олександрівська, Синельникового. 27 вересня В. Білаш передав телеграфом начальнику особливого відділу Південного фронту В. Манцеву заяву «батька» про припинення боротьби з радянською владою і запропонував свої послуги у боротьбі проти П. Врангеля.

Без зволікань, уже 29 вересня Політбюро ЦК КП(б)У, розглянувши звернення Н. Махна, вирішило розпочати з ним переговори, а червоноармійським загонам негайно війти з ним у оперативний контакт [811]. Командувач РПА тут же видав наказ про неприпустимість будь-яких дій проти червоноармійців і просив керівництво останніх припинити воєнні акції проти повстанців. Звертаючись до останніх, «батько» роз'яснював логіку поведінки: «… Рада Революційно-повстанської армії України (махновців) прийшла до висновку, що залишаючись в даний час сторонніми глядачами, українські повстанці допомогли б поверненню царювання на Україні або історичного ворога польського пана, або знову царської влади, очолюваною німецьким бароном (П. Врангелем — В. С.). Як одне, так і інше смерті подібне для селянства України. Враховуючи вищесказане, Рада Революційно-повстанської армії України (махновців) ухвалила рішення тимчасово до розгрому зовнішніх ворогів, що натискають, і царських найманців йти у союзі пліч-о-пліч з радянською Червоною Армією» [812].

У підписаній 2 жовтня воєнно-політичній угоді між урядом УСРР (від уряду документ підписав Я. Яковлєв (Епштейн), від командування Червоної армії — командуючий Південним фронтом М. Фрунзе і члени Реввійськради Південного фронту Бела Кун і Гусєв) та РПА (документ підписали уповноважені Ради й командування РПА (махновців) В. Куриленко й Д. Попов) передбачалось «негайне звільнення і припинення переслідувань у подальшому на території Радянських республік усіх махновців і анархістів, за винятком тих, хто збройно виступає проти Радянського уряду, вільна участь у виборах Ради, право махновців і анархістів входження до таких та вільну участь у підготовці скликання чергового V Всеукраїнського з'їзду Рад, який має відбутися в грудні ц. р.» [813].