Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1920

Мабуть, В. Голованов дещо змістив у часі події, коли саме з ультиматумом М. Фрунзе пов'язав дещо пізніші акції радянської влади.

12 листопада В. Ленін направив шифром по прямому проводу телеграму Реввійськраді Південного фронту (копію — Л. Троцькому): «Тільки що дізнався про Вашу пропозицію Врангелю здатися. Вкрай здивований непомірною поступливістю умов. Якщо противник прийме їх, то слід реально забезпечити взяття флоту і невипуск жодного судна; якщо ж противник не прийме цих умов, то по-моєму, не можна більше повторювати їх і слід розправитися нещадно» [799].

Ні про повторні ультиматуми, ні про реакцію на документ М. Фрунзе як командування, так і офіцерства врангелівських військ невідомо.

Широкого розголосу набула інформація про масові розстріли білих офіцерів у Криму уже після зайняття червоними півострова — в останні дні листопада і в грудні 1920 р. і про причетність до них одного з лідерів Компартії України Г. Пятакова.

Те, що відомо про тогочасні трагічні події, в основному зводиться до наступного.

Коли, після розгрому П. Врангеля, півострів ставав радянським, наділена Всеросійською ЧК особливими повноваженнями місцева влада оголосила, що всі білогвардійські офіцери повинні обов'язково пройти реєстрацію (ті, хто відмовиться — вважатимуться поза законом) і потім самі мають визначити подальшу долю: виїхати, емігрувати, або ж працювати у згоді з радянською владою. «Мені рідко доводилось спостерігати таке почуття загального полегшення, як після цієї об'яви; — свідчив письменник В. Вересаєв, — молоде біле офіцерство, яке складалось переважно із студентства, аж ніяк не чорносотенне, логікою речей загнане в боротьбу з більшовиками, за якими вони не зуміли розгледіти найширших трудових мас, давно уже вважало свою роль обтяжливою і з відчаєм почувало, що пішло хибним шляхом, але що виходу на інший шлях йому немає. І ось раптом цей вихід відкривався — вихід до чесної роботи у рідній країні» [800]. Проте тих, хто повірив представникам радянської влади, з'явився на реєстрацію (їх було немало — «тисячі людей») віроломно заарештували і розстрілювали.

Як згадує В. Вересаєв, на запитання — навіщо все це робилося, Ф. Дзержинський відповів, що тут мала місце величезна помилка. Крим був основним гніздом білогвардійщини. Щоб його розорити, туди були послані товариші з особливими повноваженнями. «Але ми ніяк не могли думати, — говорив Дзержинський, — що вони так використають ці повноваження». Ім'я Пятакова Фелікс Едмундович не назвав, — пише Вересаєв, але всі знали, що очолювала цю розправу «пятаковська трійка» [801].

На чому ґрунтувалися твердження В. Вересаєва, сказати важко. І до сьогодні прямих документів не виявлено. А відомий дослідник проблем, пов'язаних з терором, С. Мельгунов називає лише прізвища угорського комуніста Бела Куна та Р. Самойлової (Землячки), коли мова заходить про кримську трагедію [802]. Вочевидь, історики мають тут ще сказати своє слово.

Розгром військового угрупування, очолюваного П. Врангелем, став перемогою Червоної армії над останнім крупним білогвардійським формуванням, безпосередньо збройно підтримуваним Антантою на території України, відкривав нові перспективи її розвитку.

Двічі упродовж 1920 р. радянська влада оголошувала фронти, що перерізали терени України — головними, вирішальними для долі країни, соціалізму. Навесні-влітку це був Польський фронт, а восени — врангелівський. Концентруючи основні сили для протидії найбільшим військовим загрозам, комуністичне керівництво не повинно було забувати й про ті небезпеки, які виходили від повстанського руху. Точніше, їм і не дозволяла цього зробити ситуація на так званому внутрішньому фронті.

Тимчасові успіхи поляків і добровольців вочевидь породжували сумніви у непорушності й могутності радянської влади, приводили до активізації настроїв непокори на регіональному рівні, спроб протидії офіційній державній системі, її інститутам. Чималим стимулом тут слугували і нові прорахунки командування Червоної армії, помилки у здійсненні політики, передусім щодо селян.

Так черговий сплеск активності махновців виявився напряму пов'язаний з участю в польській кампанії 1-ої кінної армії С. Будьонного. Передислоковуючись з Північного Кавказу на Південно- Західний фронт, частини армії «по дорозі» «наводили порядки» і в «махновському районі», широко практикуючи репресії. Нерідко це робилося без розбору — під «гарячу руку» потрапляло чимало мирних жителів. Відповідь була зрозумілою — самозахищаючись, селяни потяглися до відроджуваних махновських загонів. Так рух, що здавалося вичерпав себе на початку 1920 р., ледь жеврів навесні, поступово почав оживати, а потім швидко обростати прибічниками.