Симон Петлюра - Московська воша

— Що робити, питаєш? А те, що з вошами роблять: бити!

— Бити, кажеш, може й твоя правда. — Семен трохи помовчав, а потім додав.

— Тільки треба знати, як бити… Почекай трохи, я подивлюсь на коней, щось далеко вони зайшли.

Семен пішов нібито на коні подивитись, а на ділі то поглянути, чи нікого близько нема, чи ніхто не підслухує.

Оглянувся і Лаврін навколо себе. Оглянувся і раз і другий, а потім теж піднявся з землі і пішов услід за Семеном. Семен вже стояв біля коней і ніби чекав Лавріна. Тінь від його постаті лягала на землю, довгою смугою, а сам він здавався ніби вищим на зріст, таємничим. Тихо паслися коні, вірні друзі чоловіка. Часом одна коняка піднімала голову ніби закликаючи другу щипати зрошену нічною росою траву. Біля коней поставали й обидва приятелі, що один другому відкривали наболілу душу та шукали допомоги один у другого.

Семен почав тихо щось говорити своєму кумові. Голос його часом уривався і переходив у шепотіння. Але кожне слово було ясним, виразним, твердим, як камінь та щирим, як любов матері. Лаврін іноді щось перепитував Семена, старався все, як слід затямити, не переплутати і заховати на глибині своєї душі. Кожне слово приятеля-кума ніби збагачувало його і Лаврін почував, що він знає щось нове, щось таке велике-таємниче, від чого не тільки йому, а й всій Україні, і всьому народові краще буде. Якісь сили нові прибавлялись, якась віра до душі вливалась, а надія, як роса цілюща робила його міцним і непохитним. Семен говорив довго і ні одного слова з того, що він казав, Лаврін не забув. Лаврін знав, що слова Семенові треба в діло повернути, а до діла того готовитись тайно, тайно нагромаджувати сили і засоби, щоб кинути їх проти катів народніх і як щенят задавити їх. Він знав, що всі оті комуністи — і чужі з Москви, і свої вилюдки, — то бур'ян поганий, силою насаджений і що бур'ян цей також силою треба вирвати і викинути геть з нашої землі.

Як це робити, як готуватись, як і за що саме братись в першу чергу — його навчав Семен.

— Треба робити уміючи, — казав Семен. — Не слід витрачати сил по-дурному, бо й так уже тих сил марно пішло чимало. Треба тихо, як кроти, підготовити раніш справу, треба розкинути павутиння своїх людей по всій Україні. Скрізь їх порозсовувати, до всіх большевицьких установ пролізти, щоб знати їхні тайни, їхні пляни — те, через що ті пляни переводяться.

— Треба знати, де їхня зброя і документи.

— Треба знати не тільки те, що вони роблять, а й те, що вони мають на думці робити.

Семен казав, що ті невідомі троє, що в лісі голову «сельради» від людей забрали, зробили це без галасу. Отак і треба робити.

І казав ще Семен, що не треба по-дурному язиком плескати. Треба стерегтись зрадників, провокаторів, що навмисне людей на смерть посилають.

— Як ти з ким почнеш якесь діло проти большевиків затівати, то навіть мені не кажи, хто твій помішник, — научав Семен. — А коли я почну випитувати тебе, то так і знай, що я хочу продати тебе большевицьким харцизам. З ким ти щось проти большевиків будеш робити, то твоя річ. Тільки ти не маєш права йому про мене говорити, бо, як довідаюсь про це, то буде з тобою те саме, що з отим у лісі трапилось, хоч ти й приятель мій, розумієш? Так саме не твоє діло з ким я, крім тебе, щось робити буду. Ясно?

Слова Семена зпочатку ніби жахали Лавріна, та він відчував, що за Семеном правда, що в таких справах, які вони ото намовляються робити, треба великої тайни, обережности й вірности.

— Знай, говорив Семен, що ми не самі. Павутиння наше снується скрізь по Україні.

Люди очуняли, навчились, як треба робити і розпочинають підготовлятись. Те, що ми з тобою обмислили, так саме намислюють, може якраз цієї ж ночі, за сто верстов од нас і в зовсім іншій губернії.

— Не треба спішити, не треба нетерпеливитись. Слід уважати і бити, як то кажуть, навірняка. '

— Робота ця не легка і не на короткий час. Тільки треба не спати, не хилити голову до долу, а «тихою сапою» рити під тим місцем, де звели собі кубло большевики.

— А як вже буде підготовлене, як отакі випадки, як ото трапився в лісі, почнуть множитись не тільки в наших околицях, а й по інших районах та губерніях, то тоді прийде знак для всіх нас, що настав суд над нашими катами комуністами. Судити ж їх будемо МИ по закону нашої рідної землі, яку вони скривдили, осквернили та збезчестили.

Коли Лаврін запитав Семена, який то буде знак і від кого він прийде, то Семен йому відповів:

— ВІД КОГО ТРЕБА. А знак той ми серцем відчуваємо і зрозуміємо, що нам робити, бо скрізь сидіти будуть наші люди. І рушниці, і кулемети, і гармати большевицькі опиняться в наших руках. Не помилиться серце наше, не піддасться воно гарячим головам, провокаторам. Розважливо, все підготовляючи в тайні, декого заздалегідь усуваючи з дороги, щоб не мішали, візьмемо ми тоді в одну руку мітлу, а в другу рушницю і виметемо московську комуністичну погань з нашої рідної землі разом з власним сміттям.