Симон Петлюра - Московська воша

Тепер про другу причину.

Большевикам московським є велика користь з того, щоб володіти Чорним та Азовським морем та шляхами до них. А як біля Чорного та Азовського моря осіли з давніх віків ми, українці, то це їм не на руку. Хто живе біля моря, хто володіє ним, той завжди силу має. Силу велику мав би й наш народ, коли б він тримав у своїх руках Чорне море, Дніпро та інші шляхи, що до нашого українського моря ведуть. Коли воскресла Україна та в 1917 році захотіла знову бути, як колись, незалежною державою, то Москва тоді дуже занепокоїлась, бо й вона хоче Чорним морем володіти. Злякались цього й московські комуністи, бо для них без Чорного моря трудновато прийшлося б. А як большевики знають, що ми не помирилися з їхньою владою і все про своє думаємо, то це й друга тобі причина буде їхньої лютости до нас: не хочеться їм ні Чорного моря, ні Азовського, ні старого батька нашого Дніпра з своїх рук випускати.

А третьою причиною є великі підземні багатства України: вугіль, залізо, марганець, дорогі глини тощо. Все це й на Московщині є. Тільки москалі не хочуть самі коло свого добра ходити, а люблять з чужого поту жити. Отож і намагаються вони хижими, завидющими очима дивитись на багатства української землі, а загребущими руками тримати їх у себе. Вони знають, що настане такий час, коли оті загребущі руки народ їм поперебиває і видре од них назад собі те, що вони загарбали. Оце тобі й третя причина.

Коли як слід їх усі обмізкувати, то стане ясним, як Божий день, що вся їхня лютість до українського народу має на меті зробити його своїм рабом, а багатою землею нашою та морями нашими володіти для своєї московської вигоди.

Через це вони й убивають нас і переполовинюють. А на порожні землі напустили кацапів та інших чужинців, бо — мовляв— вони будуть більш слухняними, як ми. Не дурно ж вони тепер митикують, щоб на березі Чорного моря утворити на українській землі жидівську республіку совітську, біля українського Дністра утворити молдованську республіку, а з Катеринославщини, це б то де наш вугіль, зробити теж незалежну республіку окрему, залежну просто від Москви.

А рощот у них такий: як пересіємо, мовляв, українців, чужими людьми, зайдами всякими, то менше буде з ними мороки і легше буде їх за чуба держати. Як же ж натворимо на Україні багато всяких республік: жидівську, молдованську, німецьку, гірничу, то тоді легше буде українськими багатствами володіти.

Отож вони й сіють-пересівають нас: тисячами розстрілюють, тисячами на північ засилають, навмисне до голоду на Україні допускають, щоб ми, українці, собі умирали та йшли собі під землю, а на землю переселять всяких зайдів — чужинців.

— От діяволи — не стерпів Лаврін.

— Чисті діяволи — згодився і Семен.

— А куди ж оті українські большевики дивляться, про яких казав, що вони беруть участь в харківському совєті народних комісарів?

— Е! на них надії нема — промовив Семен. — То казна що, а не українці. Якісь вилюдки. Вони нагадують отих прикащиків, економів, об'їздчиків, що їх наставляли колись за кріпацького права пани, наставляючи таких прикащиків з кріпосних таки. Щоб вислужитися перед паном, вони знущалися над своїми людьми. Не дурно за старих часів про них говорили: «не так тії пани, як підпанки».

Отакими підпанками комуністичної партії, прикащиками її, поставленими для догляду над Україною і є комуністи-большевики українці з роду. Як покірливі телята, вони хилять свою голову перед московськими наказами і ретельно виконують свою службу московських наймитів. Це вони ставлять ніби українську печатку на те, щоб наш хліб і цукор вивозився до Москви. Це вони і до голоду на Україні допускають, і розстріли роблять, і через большевицьке сито все пересівають.

Сидять ці прикащики в Харкові, Києві, районах та повітах. Частина їх пристала до большевиків, щоб мати добрі посади та добру платню; частину перетягли підкупом з бувших повстанців (як от Тютюнника). За большевицьку ласку вони готові і батька, і душу продати. Це вилюдки нашого народу, яким він пригадає їхню гадючу працю, коли не тепер, то в четвер.

— Та вже, куме, й згадують, — перебив Семена Лаврін. — Чув я оце вчора, як орав при дорозі, від проїжджих з сусіднього села. Був у них голова «сельради». Раніш за народ стояв, навіть на повстання людей намовляв. Потім, раптом в комуністи пошився. За це наставили його головою «сельради». А як став він головою, то почав каверзувати над людьми: доносити на селян, що той лаяв совєти, а той казав, що недовго вже нам терпіти, бо швидко вже народ підніметься. Через нього життя не стало на селі. Та тільки й на нього кінець прийшов. Поїхав він позавчора до містечка, чи в район, не знаю вже, діло було над вечір. Доїздить він до містечка, а тут лісок невеликий. Тільки порівнявся з ліском, як хтось гукає: