Симон Петлюра - Московська воша

— Стій! Куди їдеш? — підійшло троє з лісу.

— Покажи посвідчення. Хто такий?

Голова «сельради» думав, що то міліціонери ліс стережуть або облава на когось. Виймав з кишені посвідчення. Не вспів його розгорнути, коли один з отих трьох і каже:

— А, голова «сельради» такого то села? Давно чули. Молодчага ти. Це через тебе там арештовують людей, це ти доносиш. Ходім з нами в ліс.

— Чого в ліс? — запитує голова, чуючи щось недобре.

— А там довідаєшся — відповідає.

Не вспів голова ще щось сказати, як йому на голову накинули мішок, заткнули рота і силою повели в ліс. Через дві хвилини чути було, як двічі чи тричі хтось стрельнув. Через годину чи дві, не знаю вже, приїхала з містечка міліція, почали шукати, нишпорити, але нічого не довідалися. Хто то був — невідомо.

— Хто б то не був, а собаці собача й смерть, — промовив дядько Семен.

Обидва куми і Семен і Лаврін деякий час мовчали. Лаврін багато довідався від Семена. Стало йому ясніше після Семенового оповідання, і через що жменька комуністів панує над мільйонами, і як вона до панування прийшла, як вона розорила наш народ, як большевики хочуть Україну і далі в своїх лапах держати та нарешті — куди і на що його продподаток іде. Багато зрозумів Лаврін. А кожне слово Семена не тільки йому світ прояснило та до купи все зводило, а ще й чуття ненависти до московських насильників викликало.

Гарячий був Лаврін. Отже і не дивно, що під впливом Семенового оповідання оте чуття ненависти зростало у нього, міцнішало і виливалось в бажання помститись над катами. Якби йому в цю хвилину хтось сказав, ну хоч би й Семен: йди і убий комісара, або — поїдь у Харків чи Київ та підпали ГПУ, то він зробив би це без вагання, не роздумуючи довго. Та Лаврін чекав поки кум Семен скінчить своє страшне оповідання про неволю України під комуністично Москвою.

— Кожному своє прийде, — почав через деякий час Семен. — Та воно видать уже й наближається ота розплата. Ти мені оповів про те, що сталося біля лісу з головою «сельради» сусіднього села. Таких випадків стає все більше, трапляються вони все частіше, хоч большевицькі газети й не пишуть про це. Не дурно кара на таких христопродавців приходить: забули вони і честь і совість, відцурались своїх же братів тай лижуть халяви московським комуністам. Вони, як ті гниди, що нужа всяка розводе. Свербить од них, остогидли вони нам, дратують вони нас і не дають спокою. У кожного народу є такі запроданці і вилюдки, тільки у нас їх дуже багато. Це московська неволя виплодила на Україні отих перекинчиків та перебіжчиків, що за «ласощі нещасні» продають нас і помагають москалям розпинати Україну. Українські большевики — це з тої породи наших людей, що їх москалі навертають до себе грішми та брехнями про «адін катєлок», з якого то ніби ми разом з ними «щі хлєбалі».

З усього, що я тобі говорив одне виходе: «катслок» отой не общий, а московський і в московських руках він. Тільки до «катєлка» того наші харчі йдуть. Оце тобі й кінець мого оповідання про «катєлок» та про «адну вош», що її випестили на нас московські аратори-большевики, коли Україна хотіла піднятись проти них в 1917-18 роках. Обдурили, значить, оті аратори наш народ, розділили його хитрощами, нацькували одного проти другого тай загарбали нашу землю з її хлібом та багатствами.

Розлізлись московські воші по всій Україні, стали песиголовцями-комуністами, живуть з нашої крови та праці, їдять нас і отруюють і душу нашу, і мозок. Стали вони панами над нами, забрали в свої руки владу, гроші і силу. І «катєлок» теж забрали, а разом з тим «катєлком» і хліб наш забрали, а нас самих в ярмо своє запрягли.

Дядько Семен замовк, ніби чекав, що Лаврін скаже. А Лаврін трохи помовчав, а потім озирнувся навкруги, ніби хотів подивитись, чи хто не підслуховує, а далі промовив:

— Спасибі тобі, Семене, що так до пуття витлумачив мені причину нашого лиха. Про дещо я й сам догадувався, а тепер після твого оповідання стало мені ясніше, що до чого та від чого. Виходить, що самі ми винуваті. Тільки вибач мені, куме, за щире слово. Ти багато мені оповів та чогось не доказав. Слухав я уважно і душа мені щеміла не раз і плакати хотілось, так твоє слово пекло мене. А проте мені здається, що так, як єсть, не можна діла залишати. Треба щось робити, бо воші оті, як ти кажеш, заїдять нас зовсім, до смерти. Хіба ж не так?

— А що ж на твою думку треба робити? — запитав Семен ніби сам себе.