Валерій Волковинський - Нестор Махно - легенда і реальність

Зверь, Махно, кулацкой масти,

Лютый враг Советской власти

Несмотря на ряд потерь,

Бесновался он, как зверь,

Защищался, не сдавался,

Объявившись, вновь скрывался

Нынче здесь, а завтра там,

Но гонимый по пятам,

В деревнях лишась опоры,

Ускакал не в лес, не в горы,

А к буржуям под крыло.

Где ему теперь тепло:

Дом господский - весь в колоннах,

И затем при миллионах.

Вот он славный вождь каков

Украинских кулаков.

…З кожним роком здоров'я Махна погіршувалось. У червні 1934 року лікарям нічого не залишалося, як запропонувати йому складну операцію. Про останні дні Махна залишила спогади Галина Кузьменко:

"Якось у кінці червня, - писала вона 18 березня 1974 року до своїх родичів у Гуляйполе, - я зайшла до нього в госпіталь. Він був стомлений, змучений, знесилений. На моє питання: "Ну як?" - нічого не відповів, тільки з очей покотилися сльози. Я теж заплакала. Нам більше не було про що говорити, я зрозуміла, що йому дуже тяжко, що життєві сили залишають його, що він вже не жилець на цьому світі. А за кілька днів до мене на роботу в Кенсі приїздить на таксі один товариш, Максим, і говорить: "Збирайся, Галино, зараз же їдемо до Парижа, Нестор вмирає". Я взяла дочку, спустилася до завідуючої і заявила їй, що я зараз з дочкою від'їжджаю до Парижа, бо там помирає мій чоловік, батько моєї дочки. Ми сіли в таксі і поїхали, а годині о п'ятій вечора вже були в Парижі, в госпіталі. Чоловік лежав у ліжку після операції блідий, з напівзаплющеними очима, з розпухлими руками, відгороджений від решти простирадлом.

В нього було кілька товаришів, котрим, не зважаючи на невідповідний час, дозволили тут залишитися. Я його поцілувала в щоку. Він відкрив очі і, звертаючись до дочки, слабим голосом мовив: "Залишайся, донечко, здоровою і щасливою". Потім заплющив очі і сказав: "Даруйте, друзі, я дуже втомився, хочу заснути". Прийшла чергова сестра і спитала його: "Як почуваєтесь?" - на що він відповів: "Дайте вечерю, принесіть кисневу подушку". "Зараз", - відповіла сестра і принесла йому кисневу подушку. З зусиллям, тремтячими руками він вставив собі до рта трубочку кисневої подушки. Сестра попросила всіх нас піти і повернутися завтра вранці. Наступного дня вранці, коли ми зайшли до палати, то побачили, що ліжко, на якому лежав чоловік, порожнє і ширми біля ліжка нема. Один з хворих сказав, що сьогодні вранці, близько шостої, чоловік перестав дихати. Прийшла сестра, закрила йому простирадлом обличчя, а потім його винесли до покійницької.

Це сталося 6 липня 1934 року. Сестра повернула мені одяг чоловіка, його годинник і різні дрібні речі, і ми пішли у покійницьку. Тут лежав наш покійник з восковим, дуже спокійним обличчям. На грудях його цибеніла кров'ю рана по операції. Один з товаришів чоловіка зняв з обличчя його маску, і через кілька днів ми поховали його на кладовищі Пер-ла-Шез. Тіло було спалене в крематорії, і урну з прахом було замуровано в стіні".

Насправді ж Махно помер 25-го і був похований 28 липня 1934 року. У похоронах взяли участь анархісти Франції, Іспанії, Італії, Росії, США, інших кра'ш. У своїх промовах вони називали "батька" великим анархістом, гідним посісти чільне місце в історії революційної боротьби. Втім оцінка Махна не була однозначною. Ряд емігрантських видань назвали його "справжнім бандитом і звичайним кримінальним злочинцем". Під деякими фотографіями були, приміром, такі написи: "Повстанський отаман Махно. Він не признавав над собою ніякої влади - ні більшовиків, ні Денікіна, ні УНР". Львівська газета "Громадський голос", опублікувавши 11 серпня 1934 року повідомлення про смерть "батька", з жалем констатувала: "Махно виявив великі стратегічні здібності і, коли б був приєднався до загальної української визвольної політичної боротьби, то хто знає, Україна сьогодні була би вільною і незалежною державою".

Цікава подальша доля сім'ї Махна. Після окупації 1940 року столиці Франції гітлерівцями Олена Міхненко виїхала до рейху, де з січня 1941 року працювала у фірмі "Сіменс". Протягом 1942-1945 років її мати кілька разів приїжджала до Німеччини на заробітки, щоразу повертаючись назад у Париж. Спроби повернути до Франції доньку виявилися марними. Згодом Олена навіть працювала перекладачем в одній з радянських військових частин. У вересні 1945 року дочка й дружина Махна були заарештовані НКВС. Олена, як виявилося під час допитів, навіть не знала, ким насправді був її батько. Вона вважала, що Махно вчителював і "просто брав участь у революційних подіях". Не дивлячись на те, що дочка й матір не визнали себе винними у антирадянській діяльності, їх, за рішенням Особливої наради МВС СРСР від 16 серпня 1946 року, було засуджено відповідно до 5 і 8 років ув'язнення. По смерті Сталіна звільнили за амністією. Г. А. Кузьменко разом з дочкою жила в Джамбулі (Казахстан), працювала на бавовняному комбінаті до виходу на пенсію. Кілька разів приїжджала у Гуляйполе.