Ларрі Вульф - Винайдення Східної Європи - Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва

І я, Ґабріель Йоганн Непомук Франціск де Пауло Вальдшторх, званий також Вальдштерхелем, студент філософії та морального богослов’я у Великій Колеґії Преподобних Отців Єзуїтів, уродженець Бемиш-Брода в Богемії, оплакую долю цього народу, бо моє серце ніжне від природи 40.

Ґрімм задумав цей пасаж як іронічне перевернення реальності, оплакування Франції Богемією. Вигаданий скрипаль із Богемії передбачав, що французи опустяться до варварства, але Естер Лінч Пйоцці, відвідавши Прагу 1786 року, за кілька місяців раніше Моцарта, зауважила, що «тут усе виглядає (170) застарілим щонайменше на п’ять століть» 41. Це вже скидалося на мову інших мандрівників Східною Європою.

У молодості Моцарт товаришував із немолодим богемським композитором Йозефом Мислівечеком, якого в італійському музичному світі знали просто як «il Boemo» *, хоча самого Моцарта, який пізніше вигадає ім’я «Ночібікічібі», не могла налякати складність вимови цього чеського прізвища. Можливо, Моцарт навіть перебував під впливом музики Мислівечека, а може, і під впливом чеських народних пісень, так само як Гайдн — під впливом угорських 42. Проте, за легендою про Моцартові відвідини Праги 1787 року, все відбулося навпаки: чеська народна музика зазнала впливу Моцарта, який подарував унікальну мелодію бідному вуличному скрипалеві. Втім, ані це, ані навіть симфонія ре мажор не стали його найбільшим подарунком Празі, адже композитор пообіцяв повернутися й винагородити празьких шанувальників «Фігаро» новою оперою. Нею став «Дон Жуан».

* Богемець (італ.).

Повернення Моцарта до Праги восени того самого року з новою, ледь завершеною, оперою стало частиною його леґенди. У 1855 році німецький поет-романтик Едуард Меріке присвятив цій легенді повість «Моцарт на шляху до Праги». Меріке зобразив Моцарта людиною зворушливо чутливою, з дитячим шармом; він зупинився посеред дороги, аби показати Констанції красу лісу: «Знаєш, у дні моєї молодості я об’їхав пів Європи, я бачив Альпи й океан, усю велич і красу світу, а тепер я, дурень, випадково зупинився у звичайнісінькому хвойному лісі на кордоні Богемії, вражений і захоплений тим, що така краса направду існує». Насправді все виглядало, мабуть, дещо інакше, адже, як свідчить січневий лист, Моцартова «дурість» на кордонах Богемії полягала не у захваті лісом; він перетворив себе на Пункітітіті, а Констанцію — на Шаблю Пумфу. Цікаво, що принаймні в одному виданні Моцартових листів у XX столітті кумедний пасаж про нові імена було опущено, й образ Моцарта на шляху до Праги виглядав серйозніше 43.

У 1787 році Казанова також перебував у Богемії, гостюючи у замку графа Вальдштейна. Старий авантюрист (171) подався до Праги, аби підготувати видання свого «Ікосамерона», фантастичної оповіді про кровозмішення, шлюб брата й сестри, які помандрували до центру землі, до країни меґамікрів. Меґамікри — це водяні істоти, півтора метра завдовжки, «всіх можливих кольорів, крім чорного та білого», що спілкувалися музичною мовою «гармонійних співів» 44. Казанова міг бути на прем’єрі «Дона Жуана» й, напевно, впізнав у ній відгомін власних сексуальних перемог. Та принаймні цим разом героєм-переможцем був сам Моцарт, тріумфуючи у Празі вдруге протягом одного року. Кажуть, що, побачивши, в якому захваті Прага від «Дона Жуана», Моцарт вигукнув: «Meine Prager verstehen mich» («Мої пражани розуміють мене»), що стало гаслом легенди про особливе ставлення Моцарта до цього міста, яка дожила і до наших днів 45. Це означало, що пражани розуміли його музику, але, напевно, Моцарт, який так любив гратися словами, також тішився іронічною ситуацією, коли вони розуміли його, а він, опинившись серед чехів, не розумів жодного слова. Вони аплодували Вольфґангу Амадею, навіть не підозрюючи, що одночасно аплодують Пункітітіті.

У Моцарта були підстави запам’ятати празький прийом, адже коли 1788 року «Дона Жуана» поставили у Відні, він не мав такого успіху Лібретист Лоренцо Да Понте занотував свої враження від цього удару:

І «Дон Жуан» їм не сподобався! І що на це сказав імператор? «Опера божественна, можливо, навіть ліпша за «Фігаро», але ця їжа не для моїх віденців» 46.

Принагідна згадка імператора Йосифа про «моїх віденців», котра натякала, що він знає їхні смаки, дуже близько нагадувала Моцартове посилання на «моїх пражан». Зрештою, у цих словах було, безумовно, щось імперське, ба навіть самонадійне, що робило пражан вірними й люблячими підданцями Моцарта.

Потьомкін сподівався привезти Моцарта до Санкт-Петербурґа. У передчутті цього візиту Моцарт придбав книжку під назвою «Географічний і топографічний путівник усіма землями Австрійської Монархії, з описом дороги до Санкт-Петербурґа через Польщу». Така мандрівка, напевно, принесла б нові перемоги та, ймовірно, нові кумедні імена 47. (172) Прийнявши у Богемії ім’я Пункітітіті, Моцарт не перестав бути гостем з Відня, навпаки, комічно підкреслив свою відстань навіть із відтінком поблажливої зверхності. Моцарт міг називати себе Пункітітіті, але збірник німецьких поезій, виданий 1787 року в Празі, підносив його як «німецького Аполлона» й вітав словами: «Німеччина, твоя батьківщина, простягає тобі руки» 48. Це звернення наче луною відбилося у словах дона Жуана, коли він зваблював селянську дівчину Церліну: «La сі darem la mano» *.