Ларрі Вульф - Винайдення Східної Європи - Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва

Дідро вже був готовий перейти від бесід із Катериною до нових бесід зі своїми земляками-французами, що було цілком природно, зважаючи на те, як часто він, розмовляючи з Катериною, звертався до своїх співвітчизників: «Ах, мої друзі!» Позаяк Дідро писав прощального листа Катерині (327) на самоті, зрозуміло, що у його міркуваннях з’явився зворотний займенник: він вітав себе і нагадував собі. Хоча він і писав про те, що Катерина поблажливо забула про безмежну відстань між ними, між імператрицею і філософом, проте сам він, провівши пів року в одному місті з нею, часто зустрічаючись і довго розмовляючи, був схильний забувати про реальну близькість між ними. До самого від’їзду дух епістолярних мріянь віддаляв його від Катерини і від Росії.

По дорозі назад у Західну Європу Дідро волів їсти і спати в кареті, не виходячи з неї аж до Гааґи. У Гамбурґу він надіслав Карлу Філіппу Емануелю Баху свої вибачення, відрекомендувавшись йому, що свідчило про спроби повернути свою колишню ідентичність:

Я француз, мене зовуть Дідро. Мене трохи знають у моїй країні як письменника. Я автор кількох п’єс, серед них «Батько сімейства», можливо, вона Вам відома. Я їду з Петербурґа 98.

Рига вже була позаду, і, опинившись удома, в Західній Європі, він знову став самим собою. В листі до Катерини з Гааґи він розповідав про свою подорож, про постійний холод і сніг до самої Риги, після якої настала чудова погода. Він подав їй загальну формулу своїх розмов:

— То чи випала вам честь наблизитися до Її Імператорської Величності?

— Безперечно.

— А часто ви її бачили?

— Часто.

— Чи вона великий правитель?

— Дуже великий 99.

Здавалося, що він не здатен відповісти більше, ніж кількома словами, і вибачався перед Катериною, покликаючись на провали у пам’яті: «Ах! Якби я міг пригадати все, що відчував у присутності Вашої Величності!» Найважливіший досвід їхніх особистих розмов, віч-на-віч, про які він щойно обіцяв пам’ятати все життя, почав зникати з його пам’яті й нарешті залишився десь позаду, може, в Ризі, — бо там він знов став почуватися французом на ім’я Дідро, котрого трохи знають (328) як письменника. Він закінчив листа дуже емоційно: «Знову я омиваю Ваші руки своїми слізьми» 100. У найкращому разі він омив слізьми сторінку листа, позаяк насправді він не пролив їх на її руку навіть під час прощання у Петербурзі, бо і воно відбулося в листах.

Перебуваючи у Гаазі у вересні (збираючись у жовтні повертатися до Парижа), він привітав Катерину із Кучук-Кайнарджійським миром з Османською імперією: «Який мир! Який славний мир!» Дідро, так само як і Вольтер, захоплювався «вістрям меча біля горла ворога» і проголосив себе так само щасливим, як «найкращий з її підданців». Можливо, у такий спосіб він нагадував собі і їй, що хоча він і радіє «як людина, філософ і росіянин», проте не є її підданцем. Як і Вольтер, він міг, коли сам цього хотів, стати росіянином, не стаючи при цьому підданцем Катерини, хоч у записці до Баха він підкреслено відрекомендувався французом, котрий повертається додому із Санкт-Петербурґа. Дідро сподівався, що мир виявиться тривалим і що Катерина доведе свій геній не лише воєнними тріумфами: «Завдяки поступові розуму наше захоплення викликають не ті доблесті, якими пишалися александри та цезарі». Тут, на безпечній епістолярній відстані, у Західній Європі, філософи-просвітителі впевненіше визначали, хто вартий «нашого захоплення». Дідро нагадував Катерині про наміри Петра щодо Росії, протиставляючи її Франції: «Ви маєте створити нову націю, а ми повинні омолодити стару». Він провіщав, що коли імператриця досягне «певного ступеня досконалості» у реформуванні Росії, світ стане свідком того, що «як колись відвідували Спарту, Єгипет і Грецію, так відвідуватимуть Росію» 101. Варто зазначити, що Дідро писав так, начебто відвідини Росії належали до утопічного майбутнього і неначебто він сам не повернувся звідти пів року тому. Отож, хоча він там уже побував, ця подорож до Росії видавалася йому, як і Вольтерові, чимось уявним, надуманим, відкладеним і в кінцевому підсумку фантастичним.

У тому-таки листі Дідро, щоб зробити приємне Катерині, пообіцяв виправити статтю Жокура про Росію у новому виданні «Енциклопедії», але при цьому натякнув, що і саму Катерину треба виправляти: її «Наказ» він «набрався зухвалості перечитати з пером у руці» 102. Однак слідом за цією свідомою (329) декларацією філософської самовпевненості не йшло жодних критичних коментарів. Тому, коли Катерина одержала після смерті Дідро у 1784 році його книжки і папери, які вона придбала 1765 року, вона, напевно, вже й забула, на що він «набрався зухвалості». Серед цих паперів був рукопис під назвою «Спостереження про «Наказ» російської імператриці», які викликали у неї невдоволення. «Цей твір, — писала розгнівана Катерина завжди вірному Ґрімму, — справжнісінький дитячий белькіт (babil)». Так само Дідро описував власне дитяче белькотіння і заїкання у своїх «Бесідах». «Напевно, він написав оце, коли повернувся додому, — припустила Катерина, бо в розмовах зі мною ніколи не згадував про це» 103. У 1787 році, коли їй довелося розмовляти про Дідро із Сеґюром, вона, очевидно прочитавши його посмертну критику, цілком змінила думку про його відвідини. Вона твердила, що під час розмов Дідро хотів усе «перевернути догори ногами» у Росії, «замінити непрактичними теоріями». Вона запевняла, що він без угаву говорив і «якби нас хтось побачив, подумав би, що він строгий учитель, а я — його слухняна учениця». Дідро читав їй лекції з права, управління, політики, економіки. Нарешті, «щиро кажучи», вона поставила його на місце: