Ларрі Вульф - Винайдення Східної Європи - Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва

Та попри всі ці похвали, на думку Дідро, французи недостатньо цінують Катерину. Відкинувши формальності її імператорського титулу, він звертається до неї безпосередньо у другій особі: «Мої добрі співвітчизники вважають, що знають Вас (vous connaître)!» Дідро пообіцяв навчити їх знати її ще ліпше. Але, наближаючись до завершення твору, Дідро вже звертався не до самої Катерини, а таки до своїх співвітчизників. Він пропонує їм фантазію, головна героїня якої сама Катерина: «Ах, мої друзі! Уявіть цю жінку на французькому троні!» Ледве встигнувши зробити своїх французьких друзів її підданцями, він запрошує їх усіх до Росії: «Приїжджайте хоча б на місяць у Петербурґ. Приїжджайте звільнитися від пут, які довго принижували вас; і тоді ви відчуєте себе тими, ким ви є насправді!» 88. Вже наприкінці століття особисті мріяння Дідро, які, вочевидь, поширювались і на його співвітчизників, стали основою сюжетів водевілів на кшталт «Allons en Russie» («Гайда до Росії»), поставленого у Парижі 1802 року. Ця подорож тоді проголошувалася не просто «модою», а й «фурором». Серед персонажів були художник, акторка, танцівник, перукар і письменник, які сподівалися знайти щастя у Росії 89. Через десять років, 1812-го, Наполеон підхопить рефрен «Гайда до Росії!».

Дідро у своїх мріяннях заявляв, що, перетинаючи російський кордон у Ризі, здобув нову душу, і повідомив друзям, (323) що «ніколи не почувався вільніше, ніж тоді, коли перебував у країні, яку ви називаєте країною рабів, і ніколи не відчував себе більшим рабом, ніж тоді, коли жив у країні, яку ви називаєте країною вільних людей». Він майже дослівно повторив цю фразу у листі до Катерини з Гааґи у 1774 році, куди він тільки-но прибув із Росії, і з сумом повідомив їй, що у Ризі до нього повернулась назад «підла, боязка душа, яку я тут залишив». Те, що Дідро не почувався у Росії рабом, не повинно дивувати, адже там він не працював, як кріпаки, а провадив бесіди з царицею. Нова душа вільної людини, яку він начебто знайшов у собі, була насправді колбою інтелектуальної екстериторіальності, що відмежовувала його від інших і замикала в мріяннях, звернених до нього самого. Коли Дідро намагався звертатися до Катерини, він натомість звертався до своїх друзів у Франції, бо лише їх цікавив його російський досвід. Вони могли відрізнити вільну країну від країни рабів: він тільки переставив місцями слова, залишивши ту саму роздвоєну мапу; новою була лише леґенда для її тлумачення. Він почувався так вільно у нібито країні рабів частково через те, що відвідувачі із Західної Європи сприймали цю країну за обшир свого панування.

Духовна метаморфоза Дідро у Ризі стала початком безперервних російських мріянь, які знайшли своє літературне відбиття у «Мріяннях, звернених до себе». Ця бесіда завершувалася бурхливою міжнародною фантазією:

І тоді, справді, я з радістю перенісся б (transporté) подивитися на мій народ, об’єднаний з Росією, безліч росіян у Парижі і безліч французів у Петербурзі. Жодна нація в Європі не офранцужується (se francise) швидше за Росію, як у мові, так і у звичаях 90.

Подвійне значення слова «transporte» («перенестися») свідчить про те, що для Дідро подорож до Росії означала духовне перенесення, котре відбулося всередині нього, подібне до того відчуття, яке дозволяло Вольтерові подорожувати по Східній Європі, навіть не залишаючи Ферней. Радісна фантазія Дідро про культурні обміни нагадувала водевільний рефрен «Гайда до Росії»: хоча подорожі здійснювались у двох напрямках — із заходу на схід і зі (324) сходу на захід, напрямок культурного впливу не змінювався. У Санкт-Петербурзі Дідро оспівує офранцужену Росію, і якщо він і уявляв єдину Європу, вона мусила бути французькою Європою. З іншого боку, наглядаючи за російськими студентами у Парижі на прохання Катерини, він переконався у тому, що росіяни могли також переймати і французькі пороки, якщо «не підпорядковувати їх суворій дисципліні» 91. Отож перетворення на французів, на цивілізовану людину здійснювалося завдяки дисципліні, а набуття російської ідентичності для Дідро і Вольтера було справою фантазії та мріяння.

Дідро міг спілкуватися з Катериною, хапати і тримати її за руку, але коли доходило до розмов про Росію, він починав говорити сам із собою. Його пасивна присутність була потрібна для «зустрічі філософа з імператрицею», але відвести філософії активнішу роль він так і не зважився. В одній із бесід Дідро насмілився дати конкретну пораду, але при цьому розсипався у численних вибаченнях за свою самовпевненість, і саме ця конкретність підкреслювала неможливість масштабнішого філософування. Казанова порадив Катерині поміняти календарі, а Дідро порадив їй поміняти столицю. Нарис називався «Про столицю і про справжній центр імперії. Міркування сліпця, який судить про кольори». Епістемологічна позиція сліпця, котра завжди цікавила Дідро і Просвітництво загалом, тут знову позначала бар’єри між філософією і владою, а також між Західною Європою та Європою Східною. Дідро розпочав з висміювання Мерсьє і з упослідження себе: