Ларрі Вульф - Винайдення Східної Європи - Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва

Перший том «Енциклопедії» Дідро вийшов 1751 року, а останній том з’явився лише у 1772 році. Завершивши працю всього свого життя, він нарешті вирушив до Росії і прибув до Петербурґа у жовтні 1773 року. З погляду Західної Європи ласку в цій ситуації робив саме Дідро, погодившись на подорож. Той самий Тома, що так оспівував Петра, вважав «зустріч філософа з імператрицею» надзвичайною подією. Загал, на думку Тома, не схвалював подорожі Дідро, вважаючи його «божеством», яке ніколи не повинне «виходити зі свого святилища». Самого Дідро турбувала відстань, яка відділить його від друзів «напівдіаметром Землі». Він боявся, що помре, як Декарт, на чужині 83. Однак Дідро перебував у Санкт-Петербурзі протягом шести місяців упродовж зими 1773–1774 років; він деколи хворів, але вижив. У Санкт-Петербурзі постійно зустрічався і довго розмовляв із Катериною. Як стверджував Ґрімм, який тоді також перебував у російській столиці, Дідро зовсім не ставав у гордовиті пози, як того вимагали «зустрічі філософа з імператрицею»; навпаки, він «хапає її долоні, тягне її за руку, стукотить по столу, наче він серед синагоги на Королівській вулиці». Їхня бесіда настільки затягувала їх фізично, що Катерині начебто довелось поставити між ними маленький столик, аби філософ не надавав їй синців. При цьому вона вихваляла «невичерпну уяву» Дідро і зараховувала його до «найвидатніших людей, які будь-коли жили на світі» 84. Його уяву живила сама Катерина, її необмежена влада над Росією та важливість цієї влади для прикладення філософії на благо цивілізування — все це на відстані напівдіаметра Землі, у Східній Європі. (321)

Ті самі пахощі насичували сторінки листування між Катериною та Вольтером на полях і поміж рядків їхніх взаємних вихвалянь. Те, якою мірою Дідро міг проговорювати ці проблеми віч-на-віч з царицею, хапаючи її за руку і стукаючи по столу, видно з його надзвичайно цікавих нотаток, складених для Катерини впродовж перебування у Петербурзі. Дідро писав довжелезні есе у формі листів, не маючи потреби їх надсилати, адже він часто бачився із царицею. Проте у цих нотатках було записано не те, що Дідро сказав Катерині (хоча пізніше їх надрукували у вигляді «бесід» (entretiens)), а радше те, що він хотів сказати, можливо, навіть те, чого не міг сказати прямо. Катерина залишила ці послання у себе разом із записником Дідро, оправленим у червону мароканську шкіру. Все це зберігалося у Росії протягом XIX сторіччя, доки їх не отримав Моріс Турне у 1882 році й не опублікував у Парижі 1899 року 85.

«Бесіда», яка найкраще відбиває всю незвичність цієї літературної форми, мала багатозначну назву «Мріяння, звернені до себе, Дені-Філософа». Твір написано у формі листа, адресованого «Вашій Імператорській Величності», іноді — безпосередньо «Мадам», але попри це, для самого Дідро він зберігав дух рефлексії над своєю уявою, зверненою до себе. Як і Вольтер у Фернеї, Дідро навіть у Санкт-Петербурзі, тримаючи Катерину за руки, не міг позбутися пут своєї невичерпної уяви, яка давала простір його фантазії, але заважала реальному спілкуванню. Завіса між Західною і Східною Європою розділяла, наче бар’єр, філософію та владу, а це означало, що Дідро подолав відстань у напівдіаметр Землі лише для того, аби розмовляти із самим собою. Суперечність потаємних фантазій та епістолярного звертання були недоладно переплетені від самого початку: «Я насмілюся звернутися до Вашої Імператорської Величності з цими мріяннями». Наприкінці записів Дідро благав Катерину поблажливо поставитися до цих «мріянь», які пропонували «картину наївних і незвичних зусиль мислителя, котрий убив у свою нерозумну голову, що може керувати великою імперією» 86. Дідро доводиться принизливо називати свої нотатки просто мріяннями, переадресувавши їх від Катерини до себе самого, бо його амбіції виявилися (322) надмірними. Мріяння Дідро дуже скидалися на фантазії барона Мюнхгаузена.

Дідро вирушив у Росію не лише з візитом вдячності, він також одержав завдання від французького уряду налагодити кращі стосунки з Росією. У «Мріях, звернених до себе» він окреслив культурні узи між Францією та Росією, розпочавши із самого культу Катерини:

Нема жодної чесної людини, жодної людини у Парижі, хоч трохи одухотвореної й просвіченої, яка б не захоплювалася Вашою Величністю. На її боці всі академіки, всі мислителі, всі письменники, і вони не роблять з цього таємниці. Люди вихваляють її велич, її чесноти, її геній, її доброту та зусилля, яких вона докладає, щоб запровадити науки і мистецтва у своїй країні 87.