Антін Драган - Пам'ятаймо про Вінницю. Забутий Голокост

(Вінниця, 20 липня 1943 року.)

Свідчення Олени Ольхівськоїз Вінниці:

«У листопаді 1937 року енкаведисти заарештували в хаті мого чоловіка Петра Ольхівського. Він був українець і працював на хлібозаводі. В день арешту у нас дома перевели трус і забрали при цьому всі його особисті документи. Пізніше я ходила кілька разів до в'язниці НКВД, але туди мене не пускали. Через тиждень я пішла до міської в'язниці, до якої на той час був переведений мій чоловік, проте й туди мене не пустили. Тільки через місяць мені пощастило передати чоловікові пальто та валянки, а побачити його особисто так і не пощастило. Тоді мені заявили, що його заслано на Далеку Північ, на 10 років без права листуватись. Причиною арешту було обвинувачення в тому, що він ворог народу. А справді мій чоловік ніколи не займався політикою. Мабуть на нього донесла жидівка, що працювала разом з ним на заводі і одного разу, як казав чоловік, посварилася з ним. Коли почали розкопувати виявлені могили, я ходила туди щодня і на одному з трупів пізнала чоловіків чорний піджак, чоботи, дві пари штанів та одну сорочку. Я була присутня при тому, як трупи виймали з могили. Пізніше у цьому самому трупі я впізнала чоловіка по скривленому мізинцю правої руки. Отже, жадної помилки не може бути».

(Вінниця, 1 липня 1943 року.)

Жінки розпізнали своїх чоловіків.

Катерина Горлевськаіз Жмеринки посвідчила:

«Серед викопаних речей в колишньому садку НКВД я впізнала речі мого чоловіка: вишиту сорочку й ватяний піджак з хутряним ковніром. Мій чоловік Дмитро Горлевський, народжений 1888 року українець, був машиністом на залізниці. Заарештували його 13 травня 1938 року в Жмеринці. Одержавши повістку з'явитися до НКВД, чоловік туди пішов і не повернувся. На другий день у нашому помешканні енкаведисти зробили обшук, але нічого не взяли. Причиною арешту було обвинувачення чоловіка в тому, що він ворог народу. Справді ж він ніколи політикою не займався. За три місяці перед арештом навіть одержав премію за бездоганний стан свого паротягу.

Через два тижні чоловіка перевели з Жмеринки до Вінниці. Я їздила до Вінниці що два тижні, привозила щонебудь чоловікові, але ні разу не пощастило мені з ним поговорити. Одного разу, коли я знову приїхала до Вінниці, мені сказали, що чоловіка перевели до Києва. Я поїхала туди. На мої запитання про чоловіка я одержала відповідь, що він ніколи в Києві не був, а засланий на Сибір без права листуватися. Тепер я преконана, що серед убитих на колишній території НКВД є й мій чоловік.

Незадовго перед 1 травня 1937 року в Жмеринці раптово заарештовано 60 чоловіків, усе робітників-залізничників, віком від 35 до 50 років. Про них більше ніхто нічого не чув».

(Вінниця, 1 липня 1943 року.)

Свідчення Соловйовоїз Житківців:

«Мій чоловік, українець, мусів через хворість залишити службу вчителя і працював у філії держбанку в Житківцях. Йому було 47 років, коли 17 квітня 1938 року на роботі його заарештували. Це сталося о 12 годині 30 хвилин, а в 14-й годині його вже перевезли залізницею до Вінниці й посадили до в'язниці НКВД. Коли третього дня я прибула до Вінниці, там мені сказали, що чоловіка перевели до міської в'язниці. Проте, в міській в'язниці я про нього нічого не довідалась. Побачити чоловіка або щонебудь йому передати я більше вже не могла. Я довідалась, що чоловіка 5 травня 1938 року заслано до Далекої Півночі на 10 років без права листуватись. Від того часу я нічого більше не чула про мого чоловіка. Відразу ж після арешту мого чоловіка в нашому помешканні переведено трус, під час якого забрано чоловікову мисливську рушницю, трохи срібла, яке я берегла для пльомбування зубів, і настільний хрестик. Через два роки після арешту я одержала від НКВД наказ здати всю чоловікову одежу через те, що він — ворог народу.

Мій чоловік ніколи політикою не займався, його арешт здивував усіх на селі. Я гадаю, що до його арешту призвів такий випадок: в нашому будинку оселився був прокурор на прiзвище Фельд. Йому дуже хотілося загарбати ввесь будинок. Приблизно днів за вісім перед арештом мого чоловіка цей прокурор хотів одержати в банку позику в 2000 карбованців для того, щоб мати змогу відправити жінку на дачу. На підставі відповідних банківських правил, мій чоловік мусів це прохання відхилити. Гадаю, що це й призвело до його арешту».