Антін Драган - Пам'ятаймо про Вінницю. Забутий Голокост

В газеті «Вінницькі Вісті» була згадка про хусточку до носа з монограмою «А. С.». Прочитавши про це, я в цій хусточці впізнала хусточку свого чоловіка і вважаю, що він не засланий, а тут — серед забитих».

(Вінниця, 1 липня 1943 року.)

Свідчення Одарки Бєлецькоїз села Шировського:

«Мого чоловіка, священика Леоніда Бєлецького, віком 35 років, заарештовано 24 вересня 1937 року. Вночі в будинку зробили трус, під час якого конфісковано ризи, книжки, купіль і документи.

Чоловік закінчив духовну семінарію на Волині й був до 1935 року парафіяльним священиком у селі Пелева. У 1935 році церкву в Пелеві закрито і чоловік мусів покинути село. Ми поїхали в моє рідне село Гребля, де чоловік став працювати дроворубом. Коли по нього прийшли, про причину арешту не сказали ні слова, тільки один з енкаведистів крикнув чоловікові: «Ей ти, собако, прожив ти досить довго».

Пізнають замордованих по одягу і інших речах, які знайдено в масових могилах.

Спершу мого чоловіка посадили до камери попереднього ув'язнення при міліції села Шировське, а потім, через два тижні, його перевезли до Вінниці у в'язницю НКВД. Коли я хотіла передати йому деякі речі, від мене прийняли тільки дві хусточки до носа та один рушник. Ні тоді, коли він був у камері попереднього ув'язнення при міліції, ні тоді, коли був у вінницькій в'язниці, з чоловіком розмовляти я не могла. Приїхавши приблизно через місяць до Вінниці, я там довідалась, що мого чоловіка заслано. Дати докладніші відомості відмовились. Я подала заяву до Москви і приблизно через пів року одержала через НКВД повідомлення про те, що чоловік засланий на Далеку Північ на десять років без права листування.

Прочитавши в газеті про братські могили в Вінниці, я прийшла сюди, щоб пошукати одежу свого чоловіка. Знайшла брунатне вбрання, в якому я точно впізнала чоловіків костюм, бо сама його пошила і ще й досі маю клаптики матерії від нього. Гадаю, що чоловік не засланий, а забитий».

(Вінниця, 1 липня 1943 року.)

Свідчення Антоніїз Шировської-Греблі:

«Мій чоловік, українець з походження, шофер машино-тракторної станції в нашому селі, був заарештований 26 березня 1938 р. під час роботи на полі й посаджений до камери попереднього ув'язнення при міліції. Відразу ж після арешту у нашій хаті переведено трус, під час якого забрано тільки особисті чоловікові документи. На моє запитання про причини арешту мені відповідли, що мої брати Савицькі, які живуть у тому самому селі, листувалися з закордоном. Справді брати ніколи з закордоном не листувались. Їх заарештовано ще в листопаді 1937 року і заслано. Ми одержали від них вістки з Монголії.

Чоловік просидів півтора місяця в камері попереднього ув'язнення при міліції нашого села, а потім був переведений до міської в'язниці у Вінниці. Коли він сидів у камері попереднього ув'язнення, я його часто бачила через огорожу, але не могла з ним ні поговорити, ні щонебудь йому передати. Коли, після переводу чоловіка до Вінниці, я пішла в міську в'язницю довідатись про нього, мені сказали, що мого чоловіка там нема, а його вже заслано. Тоді я подала заяву й через два роки одержала відповідь, що чоловіка заслано на 10 років до Далекої Півночі без права листуватись. Справжня причина арешту чоловіка мені невідома, знаю одне, що він ніколи політикою не займався. З газети я довідалась про розкопування могил і прийшла сюди. Я знайшла сорочку, яку сама вишивала, а пізніш навіть і латала. В цій сорочці я точно впізнала чоловікову сорочку. Гадаю, що мого чоловіка більше нема серед живих і він також забитий».

(Вінниця, 1 липня 1943 року.)

Після вбивства Кірова та під час масового терору в 1937–1938 роках в багатьох містах України в безпосередній віддалі від місцевих установ НКВД відгороджувано високим парканом так звані «заборонені зони», та обставлювано їх сторожею. До тих «зон» населенню не тільки не вільно було заглядати, але й зближатись. Що діялося в тих «заборонених зонах» ніхто не знав, але про них кружляли всілякі страшні поголоски і здогади. Були й такі одчайдушні сміливці, що часом в присмерку видряпувались на якесь дерево поблизу, щоб заспокоїти свою цікавість. Деяким пощастило побачити ряд глибоких ям або якісь підозрілі горбки, але ніхто не знав їхнього призначення.

У Вінниці не було вже багато таких людей, які могли з точністю оповісти історію тих місць, що їх НКВД вибрало на сховок для своїх змасакрованих жертв. Але, знайшлося чимало людей, які знали і пам'ятали останні події, що відбувалися в трьох місцях обабіч Літинського шосе. На першому місці був раніше сад, що належав кільком влансникам, які вже в 30-их роках перейшли жити до міста. Садом ніхто не опікувався. Аж десь у березні 1938-го року ним зацікавилось НКВД. Почали міряти й оточувати його на 3–4 метри заввишки парканом, виставивши рівночасно сторожу НКВД, що міняючись, вартувала там день і ніч. Часом з-поза огорожі доносився гаркіт собак. Місцевому населенню казали, що сад огороджено для охорони овочевих дерев від дітей або що там відбуваються військові вправи.