Антін Драган - Пам'ятаймо про Вінницю. Забутий Голокост

Про встановлення цієї «заборонної зони» у Вінниці свідчить виписка з одного протоколу президії Вінницької міської ради та деякі із свідчень очевидців, що їх подаємо:

Виписка з протоколу Nо. 1 президії Вінницької міської ради з 1. ІV. 1939 року.

«Слухали: Повідомлення Народного Комісаріяту Державної Безпеки про закриття для публіки території коло Слав'янської молочарської ферми У Вінниці.

Ухвалили: Закрити для публіки земельну дільницю Слав'янської молочарськоі ферми, що належить Вінницькій міській раді, розміром 27 гектарів 9151 кв. метр. і передати до розпорядження Наркомату Державної Безпеки.

На цій дільниці заборонено всякі будови без особливого дозволу Наркомату Державної Безпеки…

Межі цієї забороненої зони такі:

а) з півночі — міський ліс та землі села П'ятичани;

б) зі сходу — вулична будівля Nо. 646;

в) з півдня — Літинська вулиця.

Вартість житлових будівель сплатить Наркомат.

Голова міської ради Фурса, секретар Слободянюк».

Співробітник вінницької гідро-біологічної станції Г. Гулевич:

«Навесні 1938 року я виїхав до Києва, й пробув там три місяці. За цей час у Вінниці арештували мого брата. Вернувшись літом до Вінниці я побачив проти місця моєї служби на Літинській вулиці нову огорожу біля 3 метри заввишки із дощок, щільно набитих у два ряди. На мої запити, що це значить і на що тут ця огорожа, я дістав різноманітні відповіді. Найчастіше казали, що це будова НКВД. Минув якийсь час, і вже почали говорити, що тут закопують розстріляних у НКВД. Одного дня я почув сморід мертвеччини, пригнаний вітром з-за огорожі. Тоді я уважно оглянув огорожу і, знайшовши дірочку від вибитого сучка, зазирнув у неї. Побачив багато свіжо-насипаної глини, а під самою огорожею — купи почорнілих трупів, яких, очевидно, не встигли ще закопати. Кожного разу, вгледівши авто, я проводив його очима аж до воріт, за якими воно зникало. Мені ввижалося, що в такому авті лежить і труп мого брата. Мало не щоденно я бачив вантажні авта, що в сутінках проїздили повз нашу станцію в ворота, а другого дня, навантажені глиною, виїздили в напрямку Літина».

Зі слів сторожа ринку Опанаса Скрепказ Вінниці запротоколовано таке свідчення:

«З 1935 до 1941 року я був сторожем міських овочевих насаджень на Літинській вулиці. В березні 1938 року один з овочевих садів, поруч з плянтацією, яку я сторожив, був загорожений високою дерев'яною огорожею. Розпитуючи робітників, які ставили цю огорожу, я довідався, що тут мають будувати дитячий будинок чи майданчик. Приблизно за місяць після того, я виліз якось уночі на дерево, що росло біля огорожі. Було місячно. Коло самої огорожі я побачив шість ям, кожна біля трьох квадратових метрів. В ямах було по кілька трупів. Очевидно було ще досить місця, а тому вони й не були засипані. Я вже й раніше помічав, що сюди почали приїздити навантажені автомашини, з яких за огорожею щось скидали, — чув глухе гупання об землю. Звичайно, бачити, що там діялося, я не міг. Кілька разів рано-вранці, після приїзду вантажних авт, я помічав кривавий слід, що вів по Літинській вулиці аж до загороженої дільниці. Ранком вартовий НКВД, що постійно жив у сторожці, засипав цей слід піском. Уночі я не чув ні стрілянини, ні криків, але вдень часом бачив, як приїздили комісари в легкових автах. Тоді лунали й постріли. Іноді з-за огорожі несло й трупним смородом. До цього місця ніхто не смів наближатися, бо вздовж огорожі, як у середині, так і ззовні, безперестанку ходили вартові. В 1938 році службовці НКВД вимагали від мене кілька молодих дерев з розсадника, що його я беріг. Коли я рішуче відмовився задовольнити цю вимогу, мене повезли до міської канцелярії НКВД. Там мені заявили, що я не маю жадного права щось забороняти. Після того службовці НКВД забрали з розсадника коло 200 молодих сосен, кленів та акацій і посадили їх на засипаних могилах за огорожею. Але тільки частина цих дерев прийнялася».

Марія Пономарчук(Літинська вулиця Nо. 44) свідчить:

«З 1927 року я живу в цьому приміщенні, й від загороженої дільниці НКВД до мого помешкання тільки 300 метрів. Я часто спостерігала, що енкаведисти в уніформі вдень і вночі стояли на варті. Що, власне, вони будували за огорожею, про це ніхто не знав, але вже й тоді гомоніли, що коли НКВД будує, добра не чекай. Ніхто не вірив навмисно поширюваним чуткам про дитячий спортивний майданчик, який там ніби будують. У 1938 році я сама не раз бачила, як на цю дільницю заїздли дві тяжко навантажені автомашини, накриті брезентом. Уже тоді припускали, що там ховають розстіляних у НКВД».