Антін Драган - Пам'ятаймо про Вінницю. Забутий Голокост

Дня 20-го березня 1944-го р. совєтська армія знову зайняла місто Вінницю. 23-го березня того ж року оголошено, що всі мешканці міста мають перейти спеціяльну перевірку і мають прибути з пашпортами до міського парку. Зібралося кілька тисяч переляканих людей. Було чимало заплаканих жінок, що передчували нове лихо. Нарешті під'їхало авто і в ньому кілька чоловіків у формі МВД. Комісар Рапапорт, показуючи на порожні ями, що залишилися після видобуття з них тисячів трупів розстріляних в 1937–1938 рр., запитав: «Що тут сталося?» Нарід мовчав. Рапапорт запитав вдруге: «Мовчите, зрадники батьківщини! Розповідайте прислужники німецької пропаґанди, хто з вас находив тут своїх родичів?» Таких сміливих, хто зразу наразився б на смертельну небезпеку, не знайшлося. Тоді комісар наказав війську оточити натовп і сам від'їхав до міста. Цілий день люди провели у молитві і в страшному напруженні, очікуючи нового лиха. Перед вечером комісар нарешті повернувся з довгим списком. Він викликав по прізвищам здебільшого жінок. Біля сто душ вийшли на той виклик. Ці нещасні, що колись відшукували тут в цих ямах своїх рідних і близьких, тепер самі стали на краю могил. Комісар викликав загін автоматчиків і подав команду: «По ворогах революцїі і зрадниках батьківщини — вогонь!» Люди, обливаючися кров'ю, падали в страшенні ями, що стали вдруге могилами нещасних українських жертв нового совєтського народовбивства. Тих, що залишились, під вартою і баґнетами погнали проти ночі по Літинському шляху: «Маєте на фронті спокутувати свою провину перед батьківщиною» — промовив комісар. Більшість з тих вінничан загинули майже без зброї під німецьким винищуючим вогнем біля Держані, Летичева, Межибожа і Кам'янця Подільського.

Уже сповнилося чотири десятки років з того часу, як у Вінниці за словами народу «розкрилася земля і показалося пекло» комуномосковського голокосту над українським народом і добігає вже півсторіччя з того часу, як той злочин поповнено. Очевидно, що Вінниця далеко не єдиний символ тієї страшної доби, на якій дві тоталітарно-диктаторські системи — московський комунізм і німецький нацизм — витиснули ганебне тавро народовбивства. Німецько-нацистські злочини розкрив і удокументував назавжди Міжнародний Суд в Нюрберґу. Деякі із безчисленних злочинів комуністичної системи, поповнених за диктатури Сталіна, затаврували його ж таки «соратники» і опрічники після його смерти.

Але чому всі мовчать про Вінницю? Чому тепер, по довгих роках після тих страшних злочинів, міжнародне ЮНЕСКО відзначає роковини надхненника тих злочинів, кривавого Леніна, як «великого гуманіста»? Як і чим пояснити факт, що з представниками тієї системи, яка вчинила і відповідальна за народовбивство, що його Вінниця є тільки малою частиною, сьогодні засідають разом в міжнародних установах, переговорюють, братаються навіть ті у Ватикані і не тільки самі — як це вимовно сказав Патріярх Йосиф Сліпий на світовому Соборі Єпископів в жовтні 1971-го року — «закривають очі на гори трупів і річки крови», що їх склав у жертві український нарід, але ради якоїсь «дипломатії» ще й іншим затикають очі й рота.

Інші народи можуть мати на це — чи думати, що мають — більше чи менше оправдані причини. Але Вінниці та безліч інших злочинів народовбивства, включно з масовим виморенням з поміччю зорганізованого голоду мільйонів людей у 1932-33 роках, не сміємо забути ми, українці.

Пам'ятаймо про Вінницю!

[1] А. Драган: «Розкрилася земля і показалося пекло», Альманах УНС — 1972.

[2] «Злочин Москви у Вінниці» видання Головної Управи СУМА, з передмовою В. Коваля. Ню Йорк 1951.

[3] «Amtliches Material zum Massenmord von Winniza» Berlin 1944.

[4] Le crime do Moscou a Vinnytzia, Paris 1953.

[5] The Black Deeds of the Kremlin, Toronto 1953.

[6] Massacre in Vinnitsa — Ukrainian Congress Committee of America, New York — 1953.